Роберто Зукко

Я тебе шукала, Роберто, я тебе шукала. Я тебе зрадила, я плакала, плакала так, аж зробилася зовсім малесеньким острівцем посеред моря і останні хвильки погрожують мене утопити. Я страждала так, аж моє страждання могло б заповнити всі безодні земні і перелитися через кратери вулканів. Я хочу зостатися з тобою, Роберто; хочу стежити за кожним стуком твого серця, за кожним подихом твоїх грудей; припавши вухом до тебе, слухатиму кожне здригання твого тіла, пильнуватиму його, як механік пильнує своєї машини. Я берегтиму всі твої таємниці, буду твоєю валізою з таємницею; буду торбою, куди ти покладеш усі твої таємниці. Я доглядатиму твою зброю, захищатиму її від іржі. Ти будеш моїм агентом і моєю таємницею, а я, у твоїх поїздках, буду твоїм багажем, твоїм носієм і твоїм коханням.

Погляньте на всіх цих шаленців. Погляньте, які вони злюки. Це — вбивці. Зроду не бачив скількох убивць водночас. Від найменшого сигналу в їхніх головах, вони кидаються вбивати одне одного. От я й питаю себе, чому цей сигнал не клацає тут, тепер, у їхніх головах. Вони ж усі готові вбивати. Вони, як пацюки у лабораторних клітках. Вони прагнуть убивати, це видно з їхніх облич, видно з їхньої ходи. Я бачу; як стискаються в їхніх кишенях кулаки. Убивцю я розпізнаю з першого ж погляду — одяг у них змочений кров'ю. Вони тут скрізь — треба сидіти спокійно, не ворушитися; не дивитися їм в очі. Не треба, щоб вони бачили нас; треба бути прозорим. Як вони помітять, що на них дивляться, як вони почнуть на нас дивитися і побачать нас — сигнал клацне у їхній голові і вони уб'ють, уб'ють. І тільки-но один із них це почне, усі враз кинуться вбивати всіх. Усі тільки й чекають цього сигналу, тільки й ждуть цього сигналу в голові.

Нічого не чую, бо нічого чути, і нічого не бачу, бо нічого бачити. Ми стовбичимо тут даремно, бач уже й до сварки недалеко. Даремно, зовсім даремно; безглуздя — оці рушниці, німі сирени, наші розплющені очі, тоді як у цю добу очі в усіх людей заплющені. Еге ж, як на мене дурне діло — витріщати очі, коли навколо ані лялечки, нашорошувати вуха, коли довкола ані звуку, бо о цій порі нашим вухам ліпше слухати гомін нашого внутрішнього всесвіту, а нашим очам милуватися нашими внутрішніми ландшафтами. Ти віриш у існування внутрішнього всесвіту?