Рецензия на книгу

• 

  Aidoru18 августа 2017 г.

  Насилля – не впевненість, а терор – не панування.
  

  Що таке Криваві землі? Чи є хоч один ще регіон в світі що зазнав би менше ніж за 15 років понад 14 мільйонів жертв – приголомшливі цифри. І ті жертви породжені не війною, не хворобою (якщо не вважати комуністичний та нацистський режим патологічними), а цілеспрямованим масовим винищенням людей лише за те, що вони люди.
  

  
  
  Політику чи ідентичність легко освятити смертю жертв.
  

  Хоча дана праця представляє із себе не монографію з філософської історії, але вона відкриває нам численні проблеми історичної етики та пам’яті. Історія, як натякає Т. Снайдер, не є витвором однієї інтерпретації та однієї точки зору, саме тому автор і намагається показати, що розглядати, безумовно, трагедію 1933-1945 рр. як жертовну для певних національностей – нелогічно. У сучасній Україні дуже популярним стало твердження про «комуністичний привид», але нас супроводжує і привид смертей. Радянська система в Україні залишила деякі неприємні для історичної правди відбитки: Голокост – тема не найпопулярніша, а кількість жертв Голодомору із 4 млн виросла до 10. І ці дві тенденції протилежні одна одній, так як перша народилася на підтримку радянських міфів, а друга – для їхнього знищення. Але це не змінює страшну картину смертей десятків мільйонів (якщо додати до згаданий 14 ще й смерті різних військовиків).

  
  Чи можуть мертві справді комусь належати?
  

  Це теоретичне питання може здатися спочатку оманливим. В першу чергу, тут грає роль не те, до якої нації були належні жертви, а інше – вони були людьми, як і їхні кати. Визначний історик сам вказує на те, що якщо класифікувати цих мертвих за їхньою лише національністю, то перемогла тоталітарна Європа – жахливий витвір пакту Молотова-Ріббентропа. Ця дійсно визначна праця, хоча й опиралася переважно на історію саме актів масових спланованих або передбачених вбивств все ж розглядає історію більш широко: і трагедію полонених, вимушених брати участь у злочинах, і трагедію колаборантів, у яких просто не було виходу. Звісно, я не хочу нікого виправдати.

  
  Зведення історії до моральних вистав зовсім необов’язково додає комусь моралі. На жаль, вимога статусу жертви сама собою не приносить здорових етичних рішень.
  

  Але повернемося до першого питання, що ми задали. Криваві землі… Де вони? Чим вони відрізняються від інших земель? Хтось може назвати ними саме землі під німецькою окупацією, але це не так. Трагедія (а від того і кількість жертв) сталася на перехресті двох режимів: сталінського та нацистського. Із кровожерливим завзяттям ці два диктатори намагалися змінити хід історії. Один, відверто заявляючи про расову вищість, а інший – декларуючи рівність, утім «заради зміцнення» готовий поступитися тією рівністю. Снайдер проти того підходу, коли історія стає наративом померлих, коли правда прихована, а неправда стає офіційною. Він наводить жахливі подробиці життя німецьких офіцерів та їхніх сімей. Якщо вони не гребували носити годинники своїх жертв (переважно євреїв), а їхні дружини шуби, а діти – панчохи з мертвих єврейських дітей, то хіба тут можна говорити про вищість?

  
  Піддатися спокусі, назвати інших людей недолюдьми – це крок у напрямку до нацистської постави, а не від неї.
  

  Тому утримаємося від завчасних висновків. Справа не у расистському твердженні про вищість або навпаки. Але в людському ставленні. Засуджуючи ката на страту, не станемо ми катами самі? Безумовно, це все теоретичні положення, але вагу тягаря винуватості повинні тягти не народи (німці чи росіяни), а, в першу чергу, режими. І дійсно цікаво, що до такого висновку довела мене не художня книга, а книга наукова. В американського історика вдало вдається зробити із нібито нудної історичної повісті прекрасну книгу, не роман, бо все це правда, але й не настільки нудну документалістику, ніби він засновує новий жанр, що поєднує у собі риси різних стилів.

  
  Нацистський і радянський режими перетворили людей на числа. Щодо частини цих чисел ми можемо лише зробити припущення, інші ми можемо встановити доволі точно… Як гуманістам, нам належиться знову перетворити числа на людей. Якщо ми на це неспроможні, то Гітлер і Сталін вибудували не лише наш світ, а й нашу людяність.
  

  І скажемо чесно… Автору це вдалося. Історичний дискурс, історична повість перемежовується численними подробицями виживши і шокуючими залишками (як-от написи на стіні ковельської синагоги) від жертв. Таким чином, ці числа «не злипаються» у якусь бездушну статистику, а кожна жертва отримує імена: Д. Пронічева, Гросман, К. Граневич, родина Юревичів, Маковських… І вони одночасно оживають в нашій уяві, оживляючи інших, але не для знаменитості, а для простої пам’яті…

  
  Без історії пам'ять стає приватною – сьогодні це означає національною.
  

  Ця книга частково унікальна. Вона присвячена не темі політиці вповні, хоча і їй теж. Але головне – це страждання. Рідко побачиш згадку людей, окрім фігур політичних на кшталт Сталіна, Гітлера, Єжова, Гімлера… Чи окрім фігур культурних: Гросман, Арендт. Ось в чому основна відмінність: прості люди, які так само заслуговують на таке ж щасливе і відоме життя, вже не привиди цифр. Головними темами цього дослідження стали:
  1. Голодомор.
  

  • Етнічні чистки.
  • Голокост.
  • Класовий терор.

  
  «Криваві землі» -- це розповідь про зло, але й це гімн людяності.

  Снайдер обмежив себе у території Балтики, Західної Росії, Білорусі, України та Польща, одначе, так чи інакше, він виходить за ці нетривкі межі, згадуючи про численні події на міжнародній арені, що, безумовно, допомогли зрозуміти читачам сутність тих подій, що відбувалися на засіяних кістками Кривавих землях.

  Тимоті береться за важку працю – руйнування міфів. Це міфи як правиці, так і лівиці. Це міфи і радянські, і сучасні націоналістичні. Це міф про жахи Аушвіца, в порівнянні з яким Треблінка чи Хелмно, певно, здалися б абсолютним злом у пеклі. Сльози та кров текли, на думку історика, саме на перехресті двох антиімперіалістичних «імперій», найбільше постраждала середина. Ані Західна Європа, ані Сибір не пережили страшної подвійної або потрійної окупації (радянсько-німецька, радянсько-німецька-рядянська). Голокост почався тут. Голокост народився на територіях, що перші постраждали від нападу Німеччини на СРСР. Тут Гімлер знищив Варшаву та побудував шість жахливих таборів смерті, що засудили мільйони життів, вкоротивши їм віку. Саме тут німці й совєти заарештували та репресували польських офіцерів. А до того тут гинули 4 мільйона селян УРСР (переважно українців). І тут, нарешті, німці заморили голодом ленінградців.

  Пам'ять – ось на що мають право загиблі. Ми маємо право не втягувати мільйони невинуватих душ у свої авантюристичні махінації. Не ми жертви, а вони. Ми повинні лише пам’ятати та віддавати дань пам’яті. У жертв нема національності, але в них є кров, а ця кров полила ті чорноземи, з яких ми їмо, вона удобрила цю родючу землю, але замість насіння посіяла кістки.

  9

  2,1K