Рецензия на книгу

• 

  Аноним7 июля 2024 г.

  Ніщо не дається задарма

  Ого! Такого ще не було. Пишу рецензію на книгу, яка прочитана ще в січні (в кінці, якщо бути відвертою) виходить вона вже - довгострокова :)

  Завершився улюблений цикл. Всі точки над ї проставлені. Круг замкнувся, лабіринт відкрився. Чи ж знайшовся вихід?
  Я задоволена, хоча цю цеглинку читала довго, та не тому що було не цікаво, просто розтягувала задоволення, знаючи, що у мене це передостання книга автора.
  Вірний собі Сафон не дав сумувати. Раптом він вводить у оповідь нові персонажі, і вони відразу захоплюють увагу читача.

  Алісія Гріс. То вона? Рокова жінка? Ще одна жертва війни? Зламана іграшка в руках цинічного ляльковода? Чи янгол помсти з обірваними крилами?
  Ясно одне - без неї історія не була б повною. А ще саме завдяки їй ми краще взнали Ферміна. Хоча б, здавалося, після В’язня Неба , ми все вже про нього знаємо. Як виявилося, ні. Знову сплив Маурісіо Вальс. І тепер він уже не страшний и всевладний комендант, і відчуваєш якусь не християнську втіху: таки відповів за свої гріхи. Хоча і в смерті він приніс багато горя і біди людям, що мали хоч якесь відношення до нього.
  Звичайно ж будуть наші давні знайомі Семпере, батько і син. Мені здається, ось саме в цій книзі Даніель виріс і помужнів. І його бажання помститися за матір не здається просто поривом, воно помірковане і виважене. Ненависть, що плекалася роками.
  Згадається і про таємничого Хуліана Каракса, і про ексцентричного Давида Мартіна.

  Достойне завершення. Шпаринок не лишилося. Так, ніби Сафон знав, що сюди вже не повернутися.
  Ми назавжди запамʼятаємо Кладовище забутих книг і його таємниці. В думках раз по раз виникатиме таємний шурхіт чи то сторінок, чи то духів, що бродять його темними лабіринтами, тихий, але небезпечний спокій готичних вуличок, затишок книжкового магазину Семпере.

  Барселона. Сафон. Неймовірна і в то й ж час страшна атмосфера часу, що вже не вернути.

  Перевод.

  Ого! Такого еще не было. Пишу рецензию на книгу, которая прочитанаё в январе (в конце, если быть откровенной) выходит она уже – долгосрочная :)

  Завершился излюбленный цикл. Все точки над ї проставлены. Круг заперся, лабиринт открылся. Нашелся ли выход?
  Я довольна, хотя этот кирпич читала долго, но не потому что было не интересно, просто растягивала удовольствие, зная, что у меня это предпоследняя книга автора.
  Верный себе Сафон не дал унывать. Вдруг он вводит новые персонажи, и они сразу захватывают внимание читателя.

  Алисия Грис. Так кто она? Роковая женщина? Ещё одна жертва войны? Сломанная игрушка в руках циничного кукловода? Или ангел мести с оборванными крыльями?
  Ясно одно – без нее история не была бы полной. А еще именно благодаря ей мы лучше узнали Фермина. Хотя бы, казалось, после Узника Неба , мы всё уже о нем знаем. Как оказалось, нет. Снова всплыл Маурисио Вальс. И теперь он уже не страшный и всевластный комендант, и чувствуешь какое-то не христианское утешение: всё-таки ответил за свои грехи. Хотя и в смерти он принес много горя и беды людям, имеющим хоть какое-то отношение к нему.
  Конечно же, будут наши давние знакомые Сэмпере, отец и сын. Мне кажется, вот именно в этой книге Даниэль вырос и возмужал. И его желание отомстить за мать не кажется просто порывом, оно умеренное и взвешенное. Ненависть, которая питалась годами.
  Вспомнит автор и о таинственном Хулиане Караксе, и об эксцентричном Давиде Мартине.

  Достойное завершение. Трещин не осталось. Как будто Сафон знал, что сюда уже не вернуться.
  Мы навсегда запомним Кладбище забытых книг и его тайны. В мыслях то и дело будет возникать тайный шорох то ли страниц, то ли духов, бродящих его темными лабиринтами, тихое, но опасное спокойствие готических улочек, уют книжного магазина Сэмпере.
  Барселона. Сафон. Прекрасная и в то же время ужасная атмосфера времени, которое ушло, надеюсь, навсегда.

  50

  951