Рецензия на книгу

• 

  Аноним18 мая 2014 г.

  Книги Скрябіна — річ надто своєрідна, щоби їх комусь реуомендувати. Треба читати скоріше за покликом серця, знаючи про те, якою легковажною людиною є Андрій Кузьменко в своїх історіях. Тоді є всі шанси, що книжка таки сподобається. Але шансів, що — ні, набагато більше, чесно кажучи. Тому що історії Скрябіна багаті на нецензурщину, на жарти за будь-якою цензурою і дуже зухвалі, надто відверті. Не шукайте тут ні філософії, ні майстерної мови (взагалі, мова аж надто посередня в цій книжці, навіть структурно). Але в тому свій шарм.
  Це навіть не белетристика і літературою навряд назвеш такі "брошурки", та сам Кузьма теж не претендує на звання автора року і взагалі на те, щоби називатися письменником. Така собі малотиражова історія для своїх, для тих, хто знає, чого очікувати, для тих, хто готовий відкинути всіляку цензуру, капризи і вподобання, віддавшись чистій емоції. Такий вже є Кузьма Скрябін. Можу сказати, що армійські історії мені сподобалися набагато більше, аніж дві попередні книги.
  

  
  Паштєт виявився потужним художником. Правда, круто він малював лише мишей, все решта у нього виходило, як у всіх. Проте для армії вистачало й миші, тому його приписали до клубу писати плакатним пером комуністичні слогани. Я зайшов до Сєрого під вечір, він якраз був зайнятий по вуха своїм першим шедевром: «Слава Комунисичской Парти і Совецкому Союза!»
  До речі, смішним був не факт написання Паштєтом елементарної фрази з декількома помилками, значно смішніше було те, що плакат провисів до самого дембеля, і ніхто не звернув на нього уваги. Я не виділявся з натовпу, і подивившись впритул на роботу, яка займала з чотири метри, сказав: "Круто, чувак!"
  Досить важко роздуплитися в граматиці перед полотном площею з Бердичівський р-н.
  
  Воєнний госпіталь був моїм нескучним комфортним домом двадцять місяців служби. Я не косив, не сцяв під себе на матрас, не здавав кал у коробці з-під взуття, не ковтав цвяхи — я просто звалився в обморок під час прийняття присяги. Та таких цінних для країни кадрів ніхто не збирався марнувати. Радянське командування було настільки далекоглядним, що бачило в моїй перспективній особі воїна діючої армії одні лише катастрофи, тому мене вирішили відрядити в кокаб, щоб дитина була поближче до таблеток "Валідолу" та палати інтенсивної терапії, а не до червоної кнопки запуску ракет.
  
  

  • Буде дивно, якщо вони з твоїм діагнозом тебе до дому не відпустять,- привітав я товариша
  • Носовая перегородка, штолі?- наївно спитав він.
  • Мозговая перегородка,- уточнив я.

  
  
  Я побачився з мамою і татом. Вони виглядали в той момент так красиво, як ніколи. Можливо я скучив за ними, і нарешті побачив то, чого раніше не помічав.Наприклад то , що в мами з'явилися нові зморшки біля очей, а в тата нові сиві пасма щетини на бороді .

  Цікава штука — армія, коли втратиш свідомість під час присяги.:)

  22

  227