Рецензия на книгу

• 

  Nina_M

  5 декабря 2021

  Щороку в останні дні листопада, коли в Україні вшановують пам'ять жертв голодомору, я читаю книгу на цю непросту тему. Частіше просто не можу. Надто болить мені ця страшна сторінка української історії.

  Наталка Доляк пише про божевілля, яке охопило східну частину України в 1932-33 роках, майже з документальною точністю. Отак знищували цілі села, позбавляли людей здорового глузду, вбивали заради виконання плану чи просто з розваги. Разом із тим це цілковито художня література. Герої цікаві, яскраві, живі, і відчутно, що кожного з них авторка вистраждала.

  Мені здається, це не просто історія про жахливий голод, а дещо більше - історія спадкоємності поколінь, яку не можна переривати. Лесь і Сашко - герої, що є втіленням двох поколінь: тих, хто пережив голодомор і тримає в собі страхіття того часу, щораз переживаючи їх у снах, і тих, хто народився вже не в Радянському Союзі, хто повинен перейняти пам'ять, як святиню.

  Це книга, яку не прочитаєш за вечір, бо від того, що в ній, мороз поза шкірою і  сльози стоять клубком у горлі. Але це книга, яку треба читати. Приймати її як гірку пігулку, що врятує від безпам'ятства.

  
  

  21 понравилось

  304