Рецензия на книгу

• 

  MashaDanilishin1 января 2019 г.

  Цю книгу я читала «до кави». Зранку чи ввечері, сидячи на кухні з ароматним гарячим напоєм, я читала по декілька сторінок цих оповідань.
  Я вважаю, що оповідання (особливо якщо вони добре написані) потрібно читати повільно. Тим паче це стосується «Теплих історій…», які встигли сподобатися вже багатьом українським читачам.
  «Теплі історії про радість і сум» Міли Іванцової я читала цілий місяць. І можу впевнено сказати, що вони і справді теплі. Кожне оповідання має свою атмосферу. Усі вони інтригуючі та цікаві.
  Проте деякі з них закінчуються невизначено. А я не люблю невизначеність. Розумію, що це дозволяє нам пофантазувати про закінчення, придумати свій happy end. Але я так не хочу. Мені подобається, коли до кінця будь-якого художнього твору автор відповідає на всі (або хоча б на більшу частину) запитань, які виникають під час ознайомлення з цим твором. Тому деякі історії, хоча вони були дуже красивими, не сподобалися мені саме через закінчення.
  Загалом творчість Міли Іванцової мені подобаються. Я обожнюю її романи «Родовий відмінок», «Гра в паралельне читання», «Живі книги». Збірка «Теплі історії про радість і сум» хоча і не стала моєю улюбленою, проте вона є однією з найтепліших книг, які я читала «до кави».

  3 понравилось

  166