Толлак, который Ингеборги

Толлаку, Толлаку… Такий собі бундючний стариган, який живе сам один у старій хаті на горі разом із Оддо-дурником. Раніше в нього був тартак і родина процвітала. Але тепер тартак іржавіє, роботи немає, як немає і родини. Інґеборга, кохана дружина, зникла багато років тому, діти повиростали і роз’їхалися, а що гірше – вони не хочуть ані повертатися, ані навідувати батька.

Толлак Інґеборґи… Саме так. Бо без цієї жінки навряд чи існував зв’язок Толлака із світом. Пізнаючи цього чоловіка, я не могла зрозуміти, що саме так зачарувало у ньому молоду Інґеборґу. Не можу повірити, що людина може аж так змінитися! А якщо так, то як міг утворитися настільки сімбіотичний зв’язок, що із зникненням Її, зруйнувався й Він? Толлак – не Уве. Толлак – впертий нелюдим, сімейний тихий тиран, буйний п’яниця з нестримною силою. Опираючись всьому новому, він не дозволяє й сім’ї просуватися у часі. Продати тартак і працювати у маркеті, надаючи таки потрібні поради? Ніт. Дозволити дружині періодичні зустрічі із подругами, щоб відволіктися від ізольованого життя на горі? Ніт. Запросити свекрів на гостину хоча б раз за все подружнє життя, навіть, коли дружина просить, бо їй це необхідно? Ніт. Висказати дочці своє захоплення її здібностями лижниці та заохотити займатися улюбленим спортом? Ніт. Прийняти вибір сина, його дружину та дітей? Ніт. Спробувати допомогти дружині, яка впадає у депресію вже довгий час? Ніт! Це не про Толлака, бо Толлак просто живе. Живе, як собі хоче, як він це бачить, як він це вважає правильним. Зазвичай мовчки, але відверто агресивно, коли вип’є. А чи комфортно з такою людиною рідним? Відповідь очевидна. Нащо він позвав дітей через стільки років? Дітей, які намагаються уникати спілкування. Дочку, яка не може себе пересилити просто наблизитися до цього будинку. Сина, який терпить батька із синовніх почуттів. Навіщо ти позвав їх, Толлаку? Щоб ще більше поламати? Адже ані їм, ані тобі, від цих відвідин краще не стало…

Скандинавська література – то не тільки нуарні детективи. Це, як виявилося, поетична проза. Давно я не зустрічала героя, щоб він у мені аж так негативно відгукнувся. Толлак каже, що робив все із любові. Якої? До кого? Жодний його спогад не ілюструє це почуття. А от автор змальовує героя дуже реалістично. Я чітко бачила цю людину, ніби споглядала його крізь скло. Його вивертає, він мучиться. Але коли це стається? Наприкінці життя, коли вже все, що можна було, зруйновано і занедбано. Чи викликав він в мені співчуття? Ніт. Чи сподобалася мені історія? Ніт – за змістом, більше так ніж ні – за втіленням.

Хлёсткий, мрачный, реалистичный, фрагментарный, написанный короткими главами, иногда по несколько абзацев, словно дневниковые записи – только в виде живого восприятия, перемешанного с воспоминаниями, пронзительный, жёсткий и совершенно лишённый какой-либо теплоты и романтики: такой получилась новинка от автора романов “Ты такой светлый” и “Шарлотта Исабель Хансен”, переведённых на русский.

Главный герой Толлак не выбирает выражений, судит мир так, как привык. В нём вы точно узнаете архетипичного одинокого старика, который проклял весь свет и уже ни к чему не стремится – просто доживает свои дни. Он не подводит итогов, но вспоминает. Не обобщает, но рефлексирует. А его образы из прошлого – одиночные, рваные, составленные из нехитрой мозаики того, что приходит в голову в каждый конкретный момент времени.

“Она была права. В моей семье таких много. Порченых. Все друг с другом на ножах. Вечные распри. А у Ингеборги в семье такого нет. Они из другого теста. Хотя – против меня они ополчились, это да. Отказались иметь со мной дело, не приняли”.

Текст привлекает психологической глубиной и реализмом, детализацией портрета рассказчика, напряжённостью повествования при отсутствии действия – исподволь ожидаешь мрачной развязки, семейной драмой в классической дихотомии (свои дети не любят – приёмный наоборот близок), специфическим, хлёстким стилем, а также жизненной и философской подоплёкой: темами памяти, связи прошлого и настоящего, трагедии и невозможности бегства от неё. Толлак дожил до старости, но по-прежнему не представляет себя без Ингеборги, которая исчезла двадцать лет назад. И стоит ли нам ссориться с близкими из-за мелочей?

Но в этом же и банальность, предсказуемость, закомплексованность романа. Это эмоционально тяжёлый, монотонный и мизантропический в некотором роде текст, состоящий из внутренних монологов и рефлексии, просто переполненный одними и теми же драматическими моментами – сожалением, обидами, а также мелкими деталями, которые редко так точно воспроизводятся столько лет спустя.

Ну и в целом по формату и содержанию таких историй от первого лица роман не добавляет ничего нового, но тут взгляд зависит от вас: насколько вы попадёте в настроение и внутренний мир героя.