Придибенція в мештах здерубка
До надто розрекламованих "зоряніх" книжок, які геть усі читали й дуже наполегливо радять, ставлення завжди дещо упереджене. Тож відклададаєш колись на потім. Коли ж це "потім" часом настає, то здебільшого знову переконуєшся, що тотальний захват трохи перебільшений. Але трапляються й виключення, що здатні подолати упередження й навіть захопити. Саме до таких виключень можна віднести й "Століття Якова". Ніби розумієш, що роман написано на конкурс, з урахуванням вподобань якомога ширшого загалу, з використанням безпрограшноі теми... Але зроблено це справді професійно, що не може не викликати поваги. Герою мимоволі співчуваєш і співпереживаєш його змушено буремне життя довжиною в ціле сторіччя, а аж ніяк не літературною мовою просто таки насолоджуєшся, позаяк не вихолощена, а справжня, що надає ще більшоі реальності образам і викликає довіру до зображених подій. Нелітературний не через матюки, що них як бліх на собаці (цього нема й близько, хіба що коли-не-коли "курва-мама" згадається, чи когось "шляк трафить" - лишимо тупу примітивну лайку "великому й могутньому", котрий без подібних милиць не може рухатись), - а за соковиту говірку з постійною заміною "е" на "и", а "я" на "є", що мабуть можна почути не лише в "силі Загорєни", а також зі всіма цими лексиколиками на кшталт "зновика" й "типерка", "тидня" й "к'ятів", "ви-те" й "неїних", "здерубків" і "придибенцій".
Роман дійсно знайомить нас з Яковом Мехом, по-вуличному Цвіркуном, який наближається до своєї сотої річниці й мешкає в поліському селі під Луцьком на відлюдді сам-один, хоч мав чималеньку родину. Але "одних нема, а ті не з нами, як Саді ще давно сказав", лиш молодша дочка Ольга навідується постійно, бо сама живе в Загорянах, та все ніяк не вмовить батька переїхати до неї. І от якось заскочує старий на своєму маковому клаптику таку собі Оленку, дівчину-наркоманку, вже сливе на останній стадії, несподіванно рятує, прив'язує (навіть буквально), та й сам прив'язується до "придибенції", відчуваючи "відповідальність за тих, кого приручили". А вона в свою чергу стає ніби каталізатором, що розбурхує цілий потік вікових спогадів. Народившись десь на початку ХХ сторіччя в тому таки селі ще за польських панів, Яків ще до початку Другої світової встигає пережити бурхливий безум, що в нього переросла дитяча любов, відслужити в польській кавалерії (навіть повоювати з німцями), несподіванно закохати в себе "уродзону шляхтянку". І хоч ні для Улясі, ні для Зосі простий хлоп був не парою, та друга стає його долею, радо занапастивши свою. Потрапляє він і в окупацію, і в фільтраційний табір, і до лав "несокрушимої й легендарної", бо те, що вже бив фашистів не рахується, адже "запомнітє, что нємцев біла, бьйот і будет біть только доблєстная Красная армія под руководством ґеніального полководца товаріща Сталіна". Дивом виживає в цих і майбутніх вихорах подій... Всього не перескажеш, тай не варто - варто читати! Скажу лише, що й давній гріх розбурхала Оленка, й на новому сприяла. Так було треба...
Роман має чотири ("штири", як то кажуть "загорєнці") частини, немов пори року й життя: дитинство ("Приблуда. Весілля") - молодість ("Червоний кінь") - зрілість ("Мир і війна") - старість ("Дожити до ста"). Остання таки співпадає з зимою, часом підбиття підсумків та збирання розгубленого. Але хіба це кінець, хіба мета лише "дожити до ста": якщо ще є сили взяти на душу гріх, що вже не спокутуєш; якщо, збираючи розкидане, ще можна одержати несподіванне дещо; якщо ще конче необхідно почути новою весною спросонну пісню тезки-цвіркуна!
Притыковина в обувке достультата
К слишком разрекламированным "звездным" книгам, которые все читали и очень настойчиво советуют, отношение всегда несколько предвзятое. Так что откладываешь на когда-нибудь потом. Когда же это "потом" иногда наступает, то в основном снова убеждаешься, что тотальный восторг немного преувеличен. Но есть и исключения, которые способны преодолеть предубеждения и даже захватить. Именно к таким исключениям можно отнести и "Век Якова". Вроде понимаешь, что роман написан на конкурс, с учетом предпочтений как можно более широкой публики, с использованием беспроигрышной темы... Но сделано это действительно профессионально, что не может не вызывать уважения. Герою невольно сочувствуешь и сопереживаешь его вынужденно бурную жизнь длиной в целое столетие, а отнюдь не литературным языком просто наслаждаешься, поскольку он не выхолощен, а настоящий, придающий еще большую реальность образам и вызывающий доверие к изображенным событиям. Нелитературный не из-за мата, которого как блох на собаке (этого нет и близко, разве что иногда "курва-мама" вспомнится, кого-то "шляк трафит" - оставим тупую примитивную брань "великому и могучему", который без подобных костылей не может двигаться), - а за сочный говор с постоянной заменой "е" на "и", а "я" на "е", что видимо можно услышать не только в "силе Загорены", а также со всеми этими лексиколиками вроде "зновика" и "типерка", "тидня" и "к'ятів", "ви-те" и "неїних", "здерубків" и "придибенцій".
Роман действительно знакомит нас с Яковом Мехом, по-уличному Сверчком, который приближается к своей сотой годовщине и живет в полесском селе под Луцком на отлюдье один, хотя имел немалую семью. Но "одних уж нет, а те далече, как Сади некогда сказал", только младшая дочь Ольга наведывается постоянно, потому что сама живет в Загорянах, но все никак не уговорит отца переехать к ней. И вот как-то застукивает старик на своем маковом клочке некую Алёнку, девушку-наркоманку, уже почти на последней стадии, неожиданно спасает, привязывает (даже буквально), да и сам привязывается к "придибенции", чувствуя "ответственность за тех, кого приручили". А она в свою очередь становится будто катализатором, будоражащим целый поток вековых воспоминаний. Родившись где-то в начале ХХ века в том же селе еще при польских панах, Яков еще до начала Второй мировой успевает пережить бурное безумие, в которое у него переросла детская любовь, отслужить в польской кавалерии (даже повоевать с немцами), неожиданно влюбить в себя "уродзону шляхтянку". И хотя ни Улясе, ни Зосе простой мужик был не парой, только вторая становится его судьбой, радостно загубив при этом свою. Попадает он и в оккупацию, и в фильтрационный лагерь, и в ряды "несокрушимой и легендарной", ибо то, что уже избивал фашистов не считается, ведь "запомните, что немцев била, бьет и будет бить только доблестная Красная армия под руководством гениального полковода товарища Сталина". Чудом выживает в этих и будущих вихрях событий... Всего не перескажешь, да и не стоит - стоит читать! Скажу только, что и древний грех взбудоражила Аленка, и новому поспособствовала. Так было нужно...
Роман имеет четыре ("штыре", как говорят "загоренцы") части, словно времена года и жизни: детство ("Приблуда. Свадьба") - молодость ("Красная лошадь") - зрелость ("Мир и война") - старость ("Дожить до ста"). Последняя таки совпадает с зимой, временем подведения итогов и сбора растерянного. Но разве это конец, разве цель лишь "дожить до ста": если еще есть силы взять на душу уже не искупимый грех; если, собирая разбросанное, можно обрести неожиданное кое-что; если еще очень необходимо услышать новой весной спросонную песню тезки-сверчка!
36 понравилось
