Століття Якова. Людина в п’яти масках

Володимир Лис – український прозаїк, драматург, журналіст, якого називають народним письменником. Переможець Коронації слова і Гранд-Коронації, інших літературних конкурсів. Автор численних романів, повістей, радіоп’єс і п’єс для театру, новел і есеїв. Автор роману 'Вифлеєм', який вийшов друком у видавництві 'Фоліо'. До оселі поліського селянина Якова Меха – головного героя роману 'Століття Якова' – потрапляє чужа дівчина, яка ставить просте, на перший погляд, запитання: 'Діду, а ти любив?' ...

Рейтинг LiveLib

0 оценок

Эту книгу пока никто не оценил, ваша оценка может стать первой

Ваша оценка

Хотят прочитать 2

Рецензии

Аноним27 августа 2022 г.
Придибенція в мештах здерубка
До надто розрекламованих "зоряніх" книжок, які геть усі читали й дуже наполегливо радять, ставлення завжди дещо упереджене. Тож відклададаєш колись на потім. Коли ж це "потім" часом настає, то здебільшого знову переконуєшся, що тотальний захват трохи перебільшений. Але трапляються й виключення, що здатні подолати упередження й навіть захопити. Саме до таких виключень можна віднести й "Століття Якова". Ніби розумієш, що роман написано на конкурс, з урахуванням вподобань якомога ширшого загалу, з використанням безпрограшноі теми... Але зроблено це справді професійно, що не може не викликати поваги. Герою мимоволі співчуваєш і співпереживаєш його змушено буремне життя довжиною в ціле сторіччя, а аж ніяк не літературною мовою просто таки насолоджуєшся, позаяк не вихолощена, а справжня, що надає ще більшоі реальності образам і викликає довіру до зображених подій. Нелітературний не через матюки, що них як бліх на собаці (цього нема й близько, хіба що коли-не-коли "курва-мама" згадається, чи когось "шляк трафить" - лишимо тупу примітивну лайку "великому й могутньому", котрий без подібних милиць не може рухатись), - а за соковиту говірку з постійною заміною "е" на "и", а "я" на "є", що мабуть можна почути не лише в "силі Загорєни", а також зі всіма цими лексиколиками на кшталт "зновика" й "типерка", "тидня" й "к'ятів", "ви-те" й "неїних", "здерубків" і "придибенцій".
Роман дійсно знайомить нас з Яковом Мехом, по-вуличному Цвіркуном, який наближається до своєї сотої річниці й мешкає в поліському селі під Луцьком на відлюдді сам-один, хоч мав чималеньку родину. Але "одних нема, а ті не з нами, як Саді ще давно сказав", лиш молодша дочка Ольга навідується постійно, бо сама живе в Загорянах, та все ніяк не вмовить батька переїхати до неї. І от якось заскочує старий на своєму маковому клаптику таку собі Оленку, дівчину-наркоманку, вже сливе на останній стадії, несподіванно рятує, прив'язує (навіть буквально), та й сам прив'язується до "придибенції", відчуваючи "відповідальність за тих, кого приручили". А вона в свою чергу стає ніби каталізатором, що розбурхує цілий потік вікових спогадів. Народившись десь на початку ХХ сторіччя в тому таки селі ще за польських панів, Яків ще до початку Другої світової встигає пережити бурхливий безум, що в нього переросла дитяча любов, відслужити в польській кавалерії (навіть повоювати з німцями), несподіванно закохати в себе "уродзону шляхтянку". І хоч ні для Улясі, ні для Зосі простий хлоп був не парою, та друга стає його долею, радо занапастивши свою. Потрапляє він і в окупацію, і в фільтраційний табір, і до лав "несокрушимої й легендарної", бо те, що вже бив фашистів не рахується, адже "запомнітє, что нємцев біла, бьйот і будет біть только доблєстная Красная армія под руководством ґеніального полководца товаріща Сталіна". Дивом виживає в цих і майбутніх вихорах подій... Всього не перескажеш, тай не варто - варто читати! Скажу лише, що й давній гріх розбурхала Оленка, й на новому сприяла. Так було треба...
Роман має чотири ("штири", як то кажуть "загорєнці") частини, немов пори року й життя: дитинство ("Приблуда. Весілля") - молодість ("Червоний кінь") - зрілість ("Мир і війна") - старість ("Дожити до ста"). Остання таки співпадає з зимою, часом підбиття підсумків та збирання розгубленого. Але хіба це кінець, хіба мета лише "дожити до ста": якщо ще є сили взяти на душу гріх, що вже не спокутуєш; якщо, збираючи розкидане, ще можна одержати несподіванне дещо; якщо ще конче необхідно почути новою весною спросонну пісню тезки-цвіркуна!
Притыковина в обувке достультата
К слишком разрекламированным "звездным" книгам, которые все читали и очень настойчиво советуют, отношение всегда несколько предвзятое. Так что откладываешь на когда-нибудь потом. Когда же это "потом" иногда наступает, то в основном снова убеждаешься, что тотальный восторг немного преувеличен. Но есть и исключения, которые способны преодолеть предубеждения и даже захватить. Именно к таким исключениям можно отнести и "Век Якова". Вроде понимаешь, что роман написан на конкурс, с учетом предпочтений как можно более широкой публики, с использованием беспроигрышной темы... Но сделано это действительно профессионально, что не может не вызывать уважения. Герою невольно сочувствуешь и сопереживаешь его вынужденно бурную жизнь длиной в целое столетие, а отнюдь не литературным языком просто наслаждаешься, поскольку он не выхолощен, а настоящий, придающий еще большую реальность образам и вызывающий доверие к изображенным событиям. Нелитературный не из-за мата, которого как блох на собаке (этого нет и близко, разве что иногда "курва-мама" вспомнится, кого-то "шляк трафит" - оставим тупую примитивную брань "великому и могучему", который без подобных костылей не может двигаться), - а за сочный говор с постоянной заменой "е" на "и", а "я" на "е", что видимо можно услышать не только в "силе Загорены", а также со всеми этими лексиколиками вроде "зновика" и "типерка", "тидня" и "к'ятів", "ви-те" и "неїних", "здерубків" и "придибенцій".
Роман действительно знакомит нас с Яковом Мехом, по-уличному Сверчком, который приближается к своей сотой годовщине и живет в полесском селе под Луцком на отлюдье один, хотя имел немалую семью. Но "одних уж нет, а те далече, как Сади некогда сказал", только младшая дочь Ольга наведывается постоянно, потому что сама живет в Загорянах, но все никак не уговорит отца переехать к ней. И вот как-то застукивает старик на своем маковом клочке некую Алёнку, девушку-наркоманку, уже почти на последней стадии, неожиданно спасает, привязывает (даже буквально), да и сам привязывается к "придибенции", чувствуя "ответственность за тех, кого приручили". А она в свою очередь становится будто катализатором, будоражащим целый поток вековых воспоминаний. Родившись где-то в начале ХХ века в том же селе еще при польских панах, Яков еще до начала Второй мировой успевает пережить бурное безумие, в которое у него переросла детская любовь, отслужить в польской кавалерии (даже повоевать с немцами), неожиданно влюбить в себя "уродзону шляхтянку". И хотя ни Улясе, ни Зосе простой мужик был не парой, только вторая становится его судьбой, радостно загубив при этом свою. Попадает он и в оккупацию, и в фильтрационный лагерь, и в ряды "несокрушимой и легендарной", ибо то, что уже избивал фашистов не считается, ведь "запомните, что немцев била, бьет и будет бить только доблестная Красная армия под руководством гениального полковода товарища Сталина". Чудом выживает в этих и будущих вихрях событий... Всего не перескажешь, да и не стоит - стоит читать! Скажу только, что и древний грех взбудоражила Аленка, и новому поспособствовала. Так было нужно...
Роман имеет четыре ("штыре", как говорят "загоренцы") части, словно времена года и жизни: детство ("Приблуда. Свадьба") - молодость ("Красная лошадь") - зрелость ("Мир и война") - старость ("Дожить до ста"). Последняя таки совпадает с зимой, временем подведения итогов и сбора растерянного. Но разве это конец, разве цель лишь "дожить до ста": если еще есть силы взять на душу уже не искупимый грех; если, собирая разбросанное, можно обрести неожиданное кое-что; если еще очень необходимо услышать новой весной спросонную песню тезки-сверчка!
Читать далее
36
671
Аноним15 сентября 2014 г.
Найкраща книжка Володимира Лиса. Варто читати всім тим, хто любить сучасне українське слово.
Прочитала за кілька годин.
35
824
Аноним11 сентября 2014 г.
"Тиша над нічним селом, сповитим густою темрявою, яке батожить холодний осінній дощ. І серед цієї просякнутої холодом і дощем тиші біліє, мокнучи, старий, майже столітній дід. Не в силі зрушити з місця, чогось чекає посеред своєї самотності."
Взяли до рук цю книгу? Тоді готуйтесь пройти по лезу бритви із ножем у спині.
Коли наближається межа остання, про що згадаєм і за чим заплачем?
По кому серце защемить і чим чужинець душу розтривожить?
Довге життя то Божий дар? Чи більш прокляття?
Скарби чи попелища залишились позаду?
Правда безжалісна, пекуча наче кропива. Жива, болюча, правдива історія віку. Життя якого ніхто не проживав, чи може сотні життів по крихті склали цю історію?
Читайте, але остерігайтесь чорної діри, яку Яків може залишити на останок.

Взяли в руки эту книгу? Тогда готовьтесь пройти по лезвию бритвы с ножом в спине.
Когда приближается предел последний, о чем вспомним и о чем заплачем? По ком сердце защемит и чем чужак душу растревожит? Долгая жизнь Божий дар? Или проклятие?
Сокровища или пепелища остались позади?
Правда безжалостная, жгучая как крапива. Живая, болезненная, правдивая история века. Жизни которой никто не проживал, или может сотни жизней по крохам составили эту историю?
Читайте, но остерегайтесь черной дыры, которую Яков может оставить напоследок.
Читать далее
30
771

Все рецензии

Цитаты

Аноним1 апреля 2013 г.
Багато хто вважає, що жінка - то породження диявола. Її почування й примхи - то темний бік людської душі. Але не менше, коли не більше, оспівують жінку. Підносять її на небувалі висоти, до рівня богині. Можливо, істина посередині?
20
2K
Аноним12 декабря 2015 г.
... язики бабські заіржавіли б, якби їх не чесали...
14
1,9K
Аноним12 марта 2015 г.
Спокій - друг хворої людини. Як і рух - друг здорової.
13
1,7K