Цитаты из книги Мати все

А вам чого не вистачає?! Любові?.. А не боїтеся, що залюблять вас до паралічу? До бездихання? До смерті? Ні?! Тоді поспі- шайте. Як не вас, то — ви...

Мама... І тато... Вони не хотіли, щоб Ліда лишилася самотньою в цьому безжальному світі. Як же треба любити свою доньку, щоб у сорок два роки, при сумнівних прогнозах і непевному здоров'ї, зважитися народити Платона. Мама зважилася. І що старшою ставала Ліда, то чіткіше усвідомлювала, скільки жертовності й любові у маминому серці. І скільки нездоланної сили.

— На одній ноті з життя зникає музика, — сумно всміхнулася Зоряна.

Стас тихо гарчав від збудження, Ліда звично імітувала оргазм і жахалася власних думок. «А чому зі Стасом оргазму немає? — ображалася наївно, як дитина. — Так нечесно. Із тим же лисим — вийшло. З нелюбим! А зі Стасом…»

…Рая сиділа на підвіконні, дмухала на віконне скло, малювала на тумані серце, тикала всередину пальчиком, ніби про вуду начиталася. Серце пітніло, стікало водою, тануло. Рая знову дмухала на скло і малювала серце. Ліда вже секунд із десять стояла на порозі, та дівчина не помічала її. Скрутилася: ноги під себе, плечем до стіни, лице у скло. Ох і далеко полетіла. Чи в мрії, чи у біди свої. Ліда чогось захвилювалася, ніби свою душу побачила — тремтячу, безпорадну.

Дівчина опустила голову, посунула до рожевої клітки І легкими, як мрії, занавісками. Казкова новорічна ніч закінчилася. Усе ставало на свої місця.

Платона обійняла. — Тохо, сонце! Я люблю тебе. — Добре, — спокійно сказав Платон. — Я теж люблю тебе, Лідо.

Хай поспить синочок. Емоційні зустрічі перед сном — погана ідея. Вона покаже ляльку вранці. «Справді, під ялинку вийшло», — усміхнулася.

А що ще сказати? Ліді захотілося вискочити з Іветтиного кабінету на свіже морозне повітря, упасти лицем у сніг, відчути кожною клітинкою, як холод спочатку витвережує збудженням, потім лякає швидкістю, із якою проникає під одяг, під шкіру — до кісток, і врешті присипає до остаточного вічного спокою.

Звичний світ руйнувався, і цього ясного зимового ранку Ліда не розуміла, яким стане новий — лихим чи добрим.

— А скільки будинків, дерев і синів вимагають від надзвичайних мужчин? Інші надзвичайні скільки будинків будують? А дерев — цілий ліс? Л синів — арміями? Приклади є?

«Ти, мама, Стас! — закружляло в Лідиній голові. — Ні! Мама, Стас, Платон. Ні! Стас, мама, Платон… Ні! Я, Стас і… Ні! До чого тут я? Мама! Мати — все, а потім…» — Я саме намагаюся з цим розібратися… Щоб не дарма жити… — прошепотіла непевно.

— Прекрасна перспектива, — запевнила Іветта. — Ніколи І» житті не їхала в авто всю ніч. Коли рушаємо?

— Ми всі живемо у віварії, Лідо, — спокійно сказав Платон і згорнув словник.

Платон відволікся від книжки, подивився на сестру. — Лідо… Ти знаєш таке слово «віварій»? — Ні… — Хочеш знати? — Так. Платон відклав словник, уважно подивився на сестру. — Літера «В»! Віварій. Від латинського «віваріум». «Вівус» значить, «живий». Віварій — приміщення для утримання піддослідних тварин. Чи призначених для демонстрації. Дуже просто.

— Хіба я коли від брата відмовилася б? — У тебе, Лідусю, своє життя. Ото й живи — не смикайся.

— А що вариш вдома? Давай! Кажи! Чим чоловіка частуєш? — їжею… — Та ти що, Лідусю! Від їжі чоловік їжаком стає! — розсміялася Ангеліна. — Чоловікові треба свининку запекти, рибку засмажити, та щоб скоринка хрумтіла, а під скоринкою сік зберігся.

Стас відчув себе комахою. Мізерною підлою тварюкою, яку тільки-но розмазали по підлозі до кишок і попросили триматися гідно, хоч та гідність була десь там — серед кишок!

Дівчина згорнула блокнот, привітно запитала: — Ви до головного? А він поїхав… Буде по обіді… — Тобто… Устигнемо пообідати? — несподівано для себе зухвало запитав Стас. — Ви якій кухні надаєте перевагу? Упевнений, що італійській.