Gone with the Wind. Volume 1

— Це розширює розумовий обрій.
—  Мій обрій і так досить широкий.
—  Можливо, це й правда, хоч я б сказав... Але ні, це було б негалантно. А може, я тут для того, щоб урятувати вас, коли місто й справді опиниться в облозі. Я ще ніколи не рятував симпатичних дам у скруті. Це теж було б щось новеньке.
Вона розуміла, що він піддражнює її, але відчувала за його словами й певну серйозність. І все-таки шарпнула головою.
—  Вам не треба мене рятувати. Я й сама зумію дати собі раду, дякую.
—  Не кажіть цього, Скарлет. Думайте так, якщо вам охота, але ніколи, ніколи не кажіть цього знайомому чоловікові. Якраз у цьому й полягає вада дівчат-янкі. Вони були б найчарівніші у світі, якби не запевняли всіх: «Дякую, я й сама дам собі раду». Здебільшого вони кажуть правду, хай Бог їх боронить. Отож чоловіки й полишають їх самим давати собі раду.

—  Ото маєте, місіс Вілкс! Ви повинні подякувати мені. З бородою ви його не впізнали б і на поріг би навіть не пустили,— сказав Алекс.— Це ми йому зробили на знак
вдячності, що він закинув за нас слівце патрулеві й не дав нам сісти в буцегарню. Скажіть тільки слово, то ми зараз лее й вуса йому обчикрижимо ради вас.
—  Ой ні, дякую вам! — поспішила Мелані, перелякано хапаючись за Ешлі: ці-бо смагляві спритники ладні були на всяку капость.— Вуса якраз дуже йому личать.
—  Що то воно кохання,— сказали Фонтейни, глибокодумно киваючи один одному головою.

«На смерть вони чекали. Але поразки не чекав ніхто. Відкидалася сама думка про можливість поразки. їхні близькі, може, навіть ось у цю хвилину помирають на випалених сонцем схилах пенсільванських пагорбів. Лави південців, може, навіть у цю хвилину падають під градом куль, але Справа, за яку вони борються, ніколи не може зазнати поразки. Вони можуть гинути тисячами, але, мов ті казкові драконові зуби, постануть з-під землі на їхнє місце тисячі нових вояків у сірих та жовтуватих уніформах і з войовничим кличем на устах ринуть у бій. Звідки вони візьмуться — ніхто не знав.. Але кожен знав — так само певно, як те, що є на небі Господь, який не попустить кривді й несправедливості,— генерал Лі може творити чудеса і вірджинська армія непереможна».

—. Так. Мені й справді треба посидіти й передихнути.
—  Чому? Хіба я наступив вам на ногу?
—  Ні, але вони перемиватимуть мені кісточки.
—  Невже це вас так турбує? Справді?
—  Та, знаєте...
—  Ви ж не скоїли ніякого злочину, хіба не правда? То ви не танцюватимете вальсу зі мною?
—  Якби моя мама коли-небудь...
—  Ви й досі тримаєтесь за мамин фартух.
—  У вас огидна манера — робити з чесноти несосвітенну дурість.
—  А чеснота — це і є дурість. Невже вас обходять людські пересуди?
—  Ні, але... Краще облишмо цю тему. Хвала Богові, починається вальс. Кадриль мені щоразу дух забиває.
—  Не ухиляйтесь від моїх запитань. Хіба вам не байдуже, що про вас скажуть інші жінки?
—  Ну, коли вже ви так хочете приперти мене до стіни, то знайте: мені байдуже! Але зважати на те, що про тебе кажуть,— треба. Хоча сьогодні я махнула на це рукою.
—  Бравої Ви починаєте думати самостійно, а не так, щоб покладатися на чужі думки. З цього починається мудрість.