Internāts

Страх – штука невидима, але всеохопна: ніби й не бачиш жодної загрози, довкола тихо, і навіть небо вгорі відблискує металевими пластинами...

Справді, вибираючи між смертю й бюрократією, краще іноді вибрати смерть.

Пам’ятаю, як цей інтернат будували. Початок-середина сімдесятих. Ми школярами середніх класів загальноосвітньої школи були. Прибігали сюди, будівельні матеріали крали.
— Для чого? — не розуміє Паша.
— Іграшок не було, — пояснює фізрук.

Але як зупиниш жінку? Хто може її зупинити?

Паші незручно, він ніколи не сидів на чужих колінах, хіба що дитиною. Бійцям теж незручно, за Пашу

...подружжя, що живе разом не перше десятиріччя: всі пристойні слова давно закінчились, для комунікації лишились прокльони й прокляття. Не мовчати ж тепер, правда?

Діти жорстокі. Як щенята. І довірливі, як щенята. Потім виростають, стають дорослими, впевненими в собі. А жорстокість нікуди не зникає. І довірливість теж. А ти кажеш: не шкода.

Я нікого сюди не кликав, я нікого не виганяв. Я просто роблю свою роботу. Я просто вчу дітей правильно писати. Як на мене, заняття куди важливіше за стояння на блокпостах. Блокпости знесуть, а правила граматики залишаться. Тож до мене жодних претензій.

...річ не в одязі, річ не в тому, що на тобі. Ми ж тут усі, якщо подумати, як в інтернаті живемо

І ось він стоїть, як батюшка, до якого залишились питання після проповіді, й думає: це ж відповідальність, це ж яка відповідальність — вести в темряві маловідомих людей у незрозумілому напрямку. Паша до такого не звик. Він навіть за свій клас не відповідав, звик списувати все на дитячу ініціативу та самостійність. І вдома ні за що не відповідав. Удома за все відповідала сестра. А коли сестри не було, то й відповідати за щось особливої потреби не виникало