Сєверодонецьк. Репортажі з минулого

Свєта, хочу сказати тобі, чим я була шокована і що мене налякало. Я все­ таки не збиралася тікати з Сєверодонецька. Я думала, дві­ три неділі, ну місяць — і все буде нормально. Але навіть не ті страшні умови, що ні помиться, ні в туалет нормально (ти ж розумієш, якщо там у дальньому підвалі місяць ходять, то все воно сюди тягнеться — це потім уже хлопці зробили туалет на вулиці, загородили пластиком і вирили, як оце в селах), — не це страшне. А як я згодом зрозуміла: я то жду Збройні Сили України, а поруч зі мною люди ждуть російські війська, Свєта!

2014-й для нього почався 2008 року. Зауважував, як у місті виникали одна за одною проросійські організації. У бібліотеці в Луганську зробили окремий русский зал. Обласні газети стали виходити російською. В сусідніх містах раптом почали ставити пам'ятники донським казакам. У 2012 році йому запропонували писати краєзнавчі статті для передвиборчої газети. Погодився, але поставив умову: писатиме українською. Підготував матеріал для першого номера. Але всі матеріали в газеті виявилися російською, і його текст не надрукували.

Були й інші запитання, на які доступна версія історії відповідей не давала. Нехай у Сєверодонецьку розмовляють російською, але чому в сусідньому селищі Борівському розмовляють зовсім іншою російською? Або чому луганські історики пишуть, що правий берег Сіверського Дінця у першій половині XVIII століття не був заселений, а на в'їзді до Лисичанська, на правому-таки березі річки, стоїть монументальний знак із датою заснування міста — 1710 рік? Існує звичка писати: Донбас почався з промисловості. Але що було до неї? Швидко позбувся ілюзій, що історія Донбасу — це оті кілька радянсько-російських міфів і крапка. Почав писати про давніше минуле. Про те, що через цей край пролягав один зі шляхів, яким татари ходили з Криму на Москву, — Кальміуська сакма. Сєверодонецьк, пише Каленюк у своїх книжках, лежить на важливій ділянці цієї дороги — Борівському перевозі через Сіверський Донець. Біля перевозу виника­109Оазали перші селища. Тобто це був цілком заселений регіон уже у XVII столітті. Каленюк назвав цю місцевість Придінцевим Порубіжжям, бо тут сотні років проходили кордони: Великої орди, Кримського ханства й Московської держави; межі між християнським і мусульманським світами; кордони донських, запорозьких і слобідських козаків. Така версія — альтернатива до імперського міфу, нібито поселення у Придінцевому Порубіжжі з'явилися завдяки російським царям.

Збирав по крихтах: якісь матеріали діставав у заводському музеї, щось брав зі старих газет, щось — з розмов із старожилами. Коли заглибився в історію, побачив, що з нею не все гаразд. До прикладу, хоча б поширена думка, що місто збудоване в пустелі, ніби тут нічого не було, доки не прийшла радянська індустріалізація. Але ж чекайте-но, сусідні села — старіші за місто, вони пережили (а є такі, що не пережили) і колективізацію, і Голодомор. Побачив, що історія Сєверодонецька не вкладається в шаблон «пустеля — хімзавод — місто».

Тодішній Сєверодонецьк — це оптимізм. СРСР розвиває хімічне виробництво, на заводі запускають нові цехи. Молоді люди приїжджають працювати, оселяються в гуртожитках, за кілька років отримують квартири в новозбудованих п'ятиповерхівках. За півтора десятка років, від початку 1960-х до середини 1970-х, населення зростає втричі. З місцевого аеропорту літають літаки до Москви, Києва, Ворошиловграда — по декілька рейсів на день. Будують нові квартали та вулиці, їх називають на честь космічних досягнень Союзу: Гагаріна, Космонавтів. Головний проспект, що веде від заводу до автовокзалу, названий на честь хіміків. Тут ростуть троянди — для квітів з області везуть чорнозем. Каленюк вважає, що найкращі роки цього міста — від початку 1960-х до середини 1970-х. Пише: «Хрущов пообіцяв людям, що вони житимуть при комунізмі, і в людей після війни і сталінської диктатури з'явилася віра в те, що від кожного залежить, як скоро настане щасливе життя».Ті, хто приїжджав до Сєверодонецька в ті роки, згадують ще одну деталь: скрізь у місті було видно як не вагітних, то мам з візочками. Пенсіонерів не було

Взагалі-то і про Сєверодонецьк учорашній студент харківського Політеху чув неприємні речі й ніколи не мріяв тут жити. Наприклад, говорили, що тутешній дощ дірявить парасолі — з неба падає ледь не азотна кислота. Дірок у парасольках Сергій на власні очі не бачив, але одного разу дощова краплина пропалила йому сорочку. Тепер Сергій Петрович знає, чому обидва його сини мають проблеми з органами дихання. Але тоді на тлі сусідів Сєверодонецьк із його хімкомбінатом, що гримів і димів, із «лисячими хвостами» над заводськими трубами все одно виглядав раєм для амбітних хіміків. А радянська пропаганда на все горло розхвалювала молоде перспективне місто.

На початку він порівнював місто, де йому трапилося жити й працювати, із сусідами. Ці зіставлення, як не крути, виходили на користь Сєверодонецька. В сусідньому Рубіжному Сергій побував під час університетської практики. Спогади лишилися яскраві, але прикрі. Така картина: завод «Барвник», люди в герметичних костюмах і протигазах лізуть у якісь чани, із даху крапає щось чорне, а на підлозі — пінна рідина, по якій розставлені цеглини й дошки, щоб пересуватися цим пеклом. Другий сусід, Лисичанськ, спершу нагадав Сергієві дім. У 1970-ті місто виглядало як велике селище, із приватними будинками в центрі. Схожість із Поліссям руйнувало тільки одне видовище: шахтарі в майках і треніках забивали козла у дворах, криючи матом свою долю, товаришів і радянську дійсність. «Безнадія з довгою історією», — такий був його висновок про Лисичанськ.