Сєверодонецьк. Репортажі з минулого

Ці репортажі, за одним винятком, написані у 2020–2021 роках. Вони розповідають про Сєверодонецьк до повномасштабного вторгнення Росії. Читач дізнається про те, яким було і чим жило до 2022 року це місто Луганщини, місто на межі Донбасу і Слобожанщини; як воно переходило від ідентичності радянського промислового міста до усвідомлення себе містом у незалежній Україні. Одні репортажі розповідають про людей цього міста, інші – про локації, треті – про важливі для Сєверодонецька події, зокрема 2004-г...

Рейтинг LiveLib

4,0

1 оценка

5
0%
4
100%
3
0%
2
0%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 1Хотят прочитать 3

Рецензии

bokugle
7 марта 2024
Що таке Сєверодонецьк? Це місто на межі Донбасу та Слобожанщини. На межі української, російської, радянської та хиткої «місцевої» ідентичності.

Зникли місця і цілі ландшафти. Зникли стіни, люди й те, що виникало між ними. Але в текстах вони — живі, такими й залишаться. Може статися, що читач у процесі читання забуде, що це документ міста-привида, а читатиме ці репортажі так, наче в них ідеться про місто, яке досі є.
На душе тяжесть и хочется плакать. Почему не было в Харьковских книжных подобных книг раньше, почему вообще украинских книг было на 2 этажа - 2 стелажа от силы, а все остальные - это книжки российских издательств? Почему мы теперь читаем постфактум, о том, что у нас уже забрали, вырвали с мясом, с кровью...
Я ничего не знала про съезды 2004 и 2008 годов, которые проводились в ледовом дворце Северодонецка. Оказывается уже тогда, идеологи шлифовали и проверяли на реакциях людей свои технологии, в газетах, таких вот съездах, формулировки типа "русскоговорящих не слышат, они и мы, запад и восток, "украинизация русскоязычных невозможна... ". До 2014 года я не прочитала ни одной книги на украинском (не считая школьной программы), я и Украина, с ее культурой. традициями, языком (который фоном звучал и не мешал) находились словно на разных полюсах. И в этой книге я читаю про съезд 2008 года и уже тогда слова Януковича "про ущемление прав русскоязычных"... Какой же бред! Называть естественные процессы по укреплению и развитию украинского в Украине "ущемлением" прав русскоязычных.
2004 год

Першим про відокремлення сказав Борис Колесніков, голова Донецької облради. Дослівно — запропонував «створення нової української південно-східної держави у формі федеративної республіки» з центром у Харкові. Плутано, погодьтеся. Але зала й так відреагувала тривалими оплесками, бо кожен почув у словах Колеснікова щось своє. А журналісти переклали це з російської та винайшли саркастичну абревіатуру, яка знизить значення З'їзду до циркового рівня: ПіСУАР — Південно-Східна українська автономна республіка.

Не думати людям допомагають ЗМІ. Місцева газета «Сєвєродонецькі вісті» написала про київський Майдан: «Рожи, как у алкашей». У цьому репортажі навіть київський таксист говорить луганському журналістові, що треба працювати, а не ганчірками махати, а сам автор після прогулянки майданом Незалежності доходить думки, яка є просто-таки коротким майстер-класом на тему «Як розділити суспільство»: «Не подобаємося ми їм». Хто такі ми, хто такі вони— читач нібито і сам у курсі.

До цього часу люди по всій країні вже добре засвоїли деякі уроки від політтехнологів. На телебаченні, у пресі (інтернет ще не поширений так, як сьогодні) та на білбордах вони бачили особливу карту. Вона показує Україну, на сході та півдні — синю, на заході та в центрі — помаранчеву. З цієї карти здається, ніби межа між цими кольорами — глуха стіна, за якою годі почути опонента. Але люди все ж хочуть і слухати, і виговоритися. Тому мітинги переростають у хор діалогів. Порозуміння ускладнює віра. Люди вірять, що синій Віктор і Віктор помаранчевий зовсім не схожі один на одного, і що один — точно за них, а другий — точно проти.
Северодонецк. Молодой город, построенный в 1934 году, сердцем которого был завод "Азот" и по площади они были примерно одинаковы. Построен на песке, но очень зеленый, оазис, как его называл Сергей Каленюк. Для роз, клумб, специально привозили из области чернозем. Советский город, рассвет которого пришелся на 1960-1970 годы. Город. в котором вырастали целые династии работников завода. Молодой город, в котром поначалу не было пенсионеров. В который приезжали люди со всего Союза. Об этом первая часть репортажей. Все они звучат по разному, но все с любовью к заводу, городу... В городе даже была украинская группа в детском саду в 1990-х, чтобы детки с самого начала знали украинский язык.
У автора непростые отношения с родным городом, и это прям чувствуется, как и то, как любит город Сергей Каленюк - краевед, писатель. Он уехал из города в 2014 году, и больше не вернулся.
С началом перестройки город стал приходить в упадок, как и многие городки, которые были привязаны к производству и заводам.
Я пересмотрела множество видео на ютубе, советские, 1963 года, в 2021, мирный зеленый город и военный, горящий, разрушенный... После оккупации не нашла в себе сил посмотреть. Болит.
Тяжело было читать. Впоминать. Ворошить и сдирать кожицу с едва зажившими ранками. Болит.
Читать далее
9 понравилось
0
220