The Silent Patient

Детективный триллер с захватывающими  психотонкостями.

Молодая семья Габриэля и Алисии и их бузупречные будни,полные взаимопонимания и любви...и 5 выстрелов,которые разделили жизнь на "до" и "после".Около трупа Габриэля стояла Алисия.Ей предъявлено обвинение в убийстве мужа.И с этого момента Алисия замолчала.Зачем?Жестокая убийца или несчастная жертва? Спустя 6 лет криминальный психотерапевт Тео Фабер ставит перед собой маниакальную цель помочь Алисии...и с этого момента все переворачивается "с ног на голову".

Отсутствие острого сюжета компенсируют ветиеватые приемы психоанализа,и когда заканчивался очередной сеанс терапии,я требовала продолжения!
А внезапная и трудно предсказуемая развязка перекрыла шум от лишних персонажей,которые,на мой взгляд,только отвлекали во время прочтения.
Распутывая клубок сюжетных нитей,мне казалось,что я запутываюсь в них сама больше и больше,от стриницы к странице...

В случае этой книги, для разнообразия, выступлю в амплуа «А Баба Яга против!».

История, конечно держит читателя в напряжении и я ее прочла за пару дней. Только вот мой ум все время спотыкался о нарочито психоаналитический сюжет книги

Сначала я думала, нас ждёт измученное подобие великой книги «Ночь нежна». Но нет, оказался гибрид «Острова проклятых и «Основного инстинкта».

Читателя ждёт неожиданный финал. Но как то не тонко все увязано в одну историю.

Но особенно не тонко, а я бы сказала даже топорно автор окутывает психоаналитическими теориями всю историю. «Она напоминала моего отца», «Ее жизнь и не могла сложиться иначе из-за самоубийства матери». ...

Главный герой, всю дорогу вызывал у меня искреннюю жалость потому как он не мог смотреть на себя, свою жизнь и окружение никаким иным образом, кроме как через призму психоанализа. Не знаю, является ли это задумкой автора, только мне прямо обидно. Как будто психологам заняться больше нечем, кроме как заниматься вечной рефлексией.

Причём сама идея весьма и весьма неплоха, но не хватило именно писательского мастерства!

Найдя книгу на просторах книжного приложения данный триллер меня впечатлил своей загадочной историей. Художница Алисия Беренсон однажды стреляет 5 раз в лицо своему мужу Габриэлю и после этого не произносит ни слова. Но начав читать поначалу даже засыпала была уверена что "игра уже не стоит свеч". Продолжив знакомиться с книгой и страница за страницей стали открываться новые подробности.
Теперь уже мой интерес начал набирать обороты. Новые герои и двусмысленные персонажи оставляющие о себе неоднозначное впечатление привели меня к тому, что время теперь бежало быстрее

Книжку вибрали для читання в нашому книжковому клубі як одну з гарячих новинок цьогорічного арсеналу. І майже всі розчарувалися. Я читала російською і дуже рада, що не купила книжку, бо це гроші, пущені на вітер.
Недотрилер, недодетектив, неправдоподібно, непереконливо, примітивно.

Психотерапевт Тео влаштовується на нову роботу в психіатричну лікарню для злочинців. Одразу просить складну пацієнтку Алісію, яка розстріляла свого чоловіка і не говорить. Тео вірить, що зможе її розговорити і витрясти на світ божий, що ж тоді трапилося. Тобто бачимо, що Тео - нова людина, умовно кажучи, з вулиці, він хоч і пройшов співбесіду, але хіба можна довірити новій людині таку непросту пацієнтку, яка вже мала лікаря, який працював з нею шість років, та попри всі зусилля, не зміг досягти значних успіхів. Тео одразу ж береться до роботи. За дивним збігом обставин, у нього немає іншої роботи, обходів, інших пацієнтів, весь його час присвячений Алісії, і вільного часу настільки багато, що він витрачає його на походеньки по родичах і друзях своєї пацієнтки, набридаючи їм раз за разом. Паралельно розповідається історія життя Тео, його дитинство, минуле, стосунки з дружиною, хоча навіщо автор це робить, не дуже зрозуміло, бо вони не дуже допомагають розкрити його характер.

Від книжки про психіатричну лікарню чекаєш занурення в роботу психотерапевта, спостереження за процесом терапії, невідомих раніше термінів, висновків, несподіваної кінцівки. А по факту бачимо лише як непрофесіонал Тео то залякує, то тисне на сеансах на Алісію: "Кажи, чому ти не кажеш".

Тео каже, що він не лікар, а психотерапевт, ніде не вказано про його освіту і диплом, лише згадуються його візити до іншого психотерапевта. І тут він починає давати поради лікарям у лікарні для злочинців, рекомендує повністю скасувати лікування, видати гострі предмети психічно хворій людині і залишає її без нагляду з ними, я зараз про пензлі і історію з втиканням пензля в око іншій пацієнтці. Шість років Алісія непритомна від препаратів, і тут кілька днів без ліків повністю очищують її свідомість? Та ладно.

Взагалі всі персонажі показані непереконливо. Вони всі негативні, характери нерозкриті, картонні фігури, а не живі люди. Майже всіх другорядних персонажів можна викреслити і від цього нічого не зміниться, часто їхні сюжетні нитки незавершені. Навіть історія Кеті обірвана.

Я все думала, що Тео виявиться психом, який косить під лікаря, і це недалеко від істини. Як людина взагалі з таким тягарем може жити, та ще й знову лізти до Алісії? Це точно якась психопатія вже.

Таємниці немає, поворотів сюжету теж, загрози для персонажів немає, все читається спокійно і нудно, лише фінальний поворот додає книжці якоїсь живості. Щоденник не допомагає розкрити ні характер Алісії, ні раніше невідомі деталі її життя, ні побудувати свої версії. Минуле Тео здається приплетеним для об'єму, те ж стосується історій друзів і родичів.

Вердикт: не раджу взагалі.