Harry Potter and the Deathly Hallows

Вот уже, получается семь лет подряд, в рождественские каникулы я читаю Гарри Поттера. Перечитываю. Кстати, всего второй раз. И не смотря на то, что последние книги совсем не попадают в рождественское настроение – традиция, есть традиция.

И как обычно, не столько отзыв, сколько мои мысли после прочтения финальной книги.
Я, наверное, только сейчас задумалась и осознала масштаб того, что задумала Роулинг.
Целых шесть книг (годы работы), создавая свой мир, населяя его многочисленными персонажами, она готовила нас к великой битве. Заклинания, инструменты, люди, события, которые были разбросаны по всем предыдущим книгам, теперь плавно переплелись в этой финальной части.
На протяжении всей книги мы получаем одно открытие за другим, что заставляет нас восхищаться гениальностью серии, которая была полностью спланирована от начала до конца еще до того, как была написана первая часть.

В мире Роулинг нет случайных героев. Все является частью одной целой, прекрасной истории.
Эволюция персонажей в этой части достигает своей кульминации. Гарри, Рон и Гермиона стали совершеннолетними. Миссия, возложенная на них Дамблдором, будет нелегкой. Им предстоит столкнуться с серьезными рисками, опасными моментами и периодами отчаяния, которые только закалят их характер.

Отдельная благодарность Роулинг за эпилог. Не знаю почему, но я его совершенно не помнила, и мне всегда было интересно, как могла бы сложиться жизнь героев после…

И в заключении…
Я не отношусь к тому поколению, что выросло на Гарри Поттере. Первые книги я читала уже, будучи студенткой, а последнюю, и вовсе, закончив ВУЗ. Поэтому какой-то особенной магией для меня эти книги не обладают.
Но я понимаю, какую революцию в литературе нашего времени произвел Гарри Поттер. Не только тем, что пробудил страсть к чтению у поколения, которое во многом ее утратило, но и тем, что создал из приключений, изначально детских, одну из самых сложных, загадочных и богатых вселенных жанра фэнтези, которая росла не только вместе со своими героями, но и с читателями, и завершилась, как зрелый роман.

Я как-то нехотя начала читать эту книгу. Начало мне показалось таким скучным, что я уж начала думать, её выросла ли я из цикла про популярного волшебника. Благо это чувство быстро испарилось, а я зачитывалась книгой буквально через несколько глав, когда Гарри с друзьями искали крестражи. Очень понравилась глава с воспоминаниями Снегга. А вот последняя - где рассказывается о том, что случилось девятнадцать лет спустя, разочаровала. Как-то сухо описана, да и за Джинни обидно, может она детей хотела назвать так, как хочется ей, а не только Гарри. И ещё я поняла, что Роулинг плохо описывает битвы, на экране смотрится эпично, но читать это не интересно (тем более в фильме больше событий). Самих битв было немного, но главная, за Хогвартс, скомкано описана, а ведь это очень важная часть сюжета.

Гарри Поттер ждёт своего совершеннолетия, именно тогда его волшебная сила будет максимальной, и он сможет уничтожить крестражи, кусочки души Сами-Знаете-Кого. После смерти Дамблдор оставил мальчику и его друзьям подсказки. Великий волшебник завещал Гарри снитч, Гермионе - сказки, а Рону отдал делюминатор. Ребята пытаются догадаться для чего им эти вещи. А периодически в голове у Поттера возникают ведения, показанные от лица Тёмного Лорда...

С одной стороны грустно, что закончилась история мальчика, который выжил. А с другой - эта часть могла быть написана лучше. Грустно, что она получилось такой неоднородной.

Просто быть живым, смотреть, как солнце поднимается над блистающими снежными холмами, — это же величайшее сокровище на земле.

Многие дети поколения 90-х росли на книгах Джоанн Роулинг. Они жили в волшебном мире, мечтали о письме из Хогвардса и ждали выхода новой части цикла. Сейчас я понимаю как много потеряла в свое время. Мне не понять каково им пришлось, когда прочитал несколько частей, а следующая еще не вышла. В то время "Гарри Поттер", что книги, что фильмы, казались мне чем-то далеким и неинтересным, ведь фантастику и фэнтези я не читала от слова совсем. И вот лишь в 20 с лишним лет я наконец-то прочитала историю о мальчике, который выжил. Конечно лучше поздно, чем никогда. И я рада, что все же прошла этот путь.

Сравнивая последнюю книгу с первой, становится заметно, как ошибочно мнение, что это детская литература. К 7 части герои повзрослели, поступки их далеко не детские, а количество смертей на один том зашкаливает. Конечно это не Джордж Мартин, но у того и героев намного больше. Я думала, что не буду плакать над "Дарами смерти", ведь по фильму знала, что будет происходить. А нет, ошибочка вышла. Плакала и еще как. Моментов в книге, где можно порыдать, предостаточно. И если первые 2/3 части романа, практически ничего особого не происходило, то на оставшейся 1/3 событий произошло очень много. Остаться в живых должен только один. Либо Гарри Поттер, либо Волан -де-Морт. Кто одержит победу? Как произойдет их встреча и битва? Этого момента ждель с нетерпением, а когда он происходит, сердце замирает от происходящего. Надо отдать должное аатору, битва вышла зрелищной.

Эта часть многое переворачивает. Дамблдор, Снегг - герои, к которым на протяжении предыдущих 6 частей сложилось определенное отношение, меняются. Отношение с профессору Севериусу Снеггу у меня повернулось на 180 градусов. Как его можно не полюбить? А Дамлдор... Да, как оказалось, он не всегда был таким умным и мудрым и в его прошлом были темные пятна. Но для меня он остается седовласым, бородатым, добрым и справедливым волшебником.

Поиск оставшихся крестражей, дары смерти. В последней части цикла приключения сыпятся за приключениями. Что важнее найти? Что выберет Гарри ?

И закрыв последнюю страницу книги, хочется тут же вернуться к первой части и начать.перечитывать не с такими большими промежутками, а запоем. Очень и очень жаль прощаться с полюбившимися героями.

Вот и окончено большое путешествие. Не без грусти отмечу, что эта маленькая жизнь в мире волшебников подошла к концу быстрее, чем хотелось бы. Впрочем, будь я подростком, мне было бы куда печальнее. Однако же, все имеет свое начало и свой конец - любая история когда-нибудь кончается, а хорошие и живые истории имеют свойство особенно сильно расстраивать читателя одним только фактом наступления финала, каким бы он ни был - это финал, это прощание с любимыми героями, местами, ощущениями и эмоциями.

Эта книга - заключительная часть семикнижья о Гарри Поттере. Она, пожалуй, самая напряженная и "боевая". Набравший силу Волан-де-Морт вместе с многочисленными пожирателями смерти берет под контроль Министерство магии и Хогвартс, который превращается в самый настоящий концлагерь. Темный Лорд ищет Гарри, а Гарри с Роном и Гермионой оставляют учебу и отправляются на поиски крестражей.
Этот период становится для них самым трудным и эмоционально и физически.

Гарри встает на "баррикады революции", свергая пожирателей смерти и становясь лицом к лицу с Волан-де-Мортом - неизбежный финал, к которому мы шли сквозь несколько тысяч страниц с самой первой книги. Но для меня поразительной стала не сама развязка, не революция, не схватка Гарри с Темным Лордом. Удивительными стали события, когда Гарри сделал реальный шаг к самопожертвованию навстречу гибели, его диалог с Дамблдором на границе жизни и смерти, воспоминания умирающего Северуса Снегга, и, в конце концов, вся эта гениальная шахматная партия, разыгранная последним директором Хогвартса - Альбусом Дамблдором, её причины и следствия...

Это очень мощная книга, в которой многие полюбившиеся герои погибнут, где из волшебных палочек будут исходить не безобидные парализующие, а смертельные и пыточные заклятья. Гарри полностью постигнет свое собственное предназначение, собственное "Я", Дамблдор и особенно Снегг предстанут в совершенно неожиданном и поразительном свете.
Достойное окончание огромной, легендарной истории, абсолюта магического фэнтези, доброй и эмоциональной сказки. Если Вы по какой-то причине не читали Гарри Поттера, исправляйте этот пробел, не взирая на то, сколько Вам лет. Я этот пробел исправил уже после 30 лет и не жалею ни минуты!

Книга - смертельний номер. Книга - реліквія.

Завершальна частина Поттеріани мала бути потужною. Її чекали міліьйони людей по всьому світу і вони отримали свій вибух адреналіну.

Насправді, я не знаю, як писати рецензію на "Смертельні реліквії" - вже вкотре її перечитую, вже вкотре їй дивуюсь, не стримую сліз і переживаю. Тому навіть зараз - через два тижні після останнього перечитування і перегляду буду намагатись розібрати все по пунктах (тому будуть тези і про екранізацію теж).

Дальше...

• Катастрофічний реалізм зашкалює - люди все жорстокіші, безлад все більший, кожне наступне вбивство - вже не трагедія, а статистика. Так, нас вражає смерть викладачки маглознавства, однак все більше чарівників і маглів гине - заради чиєїсь розваги. Переслідування "зрадників роду" і "бруднокровок" - характерні риси будь-якого тоталітарного і кровожерливого режиму. Вкотре переконуєшся, що Волдеморт дуже гарно списаний з Гітлера (хоч і сам бруднокровець/не арієць, ідею "чистоти крові" підносить понад усе). У цьому плані остання книга - це вже хроніка падіння імперії.

  2. Наставники перестають бути ідеальними, ми пересатємо їм вірити, хоча віра - це єдине, що залишається. Інколи легше змиритись з втратою важливої для тебе людини, ніж з розчаруванням у ній після смерті. Те, що тебе покинули - можна збагнути, та чи можна пробачити те, що тебе використовували і обманювали? Не дарма побутує думка про те, що Дамлдор - такий собі образ бога: він живе у своєму кабінеті в найвищій вежі і майже не втручається в життя школи. Він не керує, він спостерігає. Він не каже, Що робити, він підказує напрям і залишає тобі право вибору. Він здається тобі святим ідолом, поки ти не починаєш дивитись у вічі фактам. Він знає набагато більше, ніж доносить тобі, і дуже вдало маніпулює емоціями і настроями."І душею, і тілом належиш Дамблдору" - тут насправді вже питання сліпої віри, вибору свого напряму, котрий завжди лежить десь посередині між добром і злом.

  3. Навіть найближчі друзі помиляються. Зневірюються. Але вони справжні, тому вони повертаються. Можна тільки уявити, що насправді відчували Герміона і Гаррі, коли їх покинув Рон. Я собі не могла раніше уявити, як би вони ось так серйозно сварились, але честь і хвала акторам - вони змусили повірити (пізніше Деніел і Руперт зізнавались, що їм ця сцена далась чи не найважче - я й сама собі не уявляю, як можна зіграти таку злість і навіть ненависть у відношенні до твого друга).

  4. Найважчий момент книги для мене (і зараз ви, певно, будете здивовані вибором) - коли Герміона стирала пам"ять своїм батькам. Потім Ролінґ давала коментарі, що вона таки знайшла їх в Австралії і повернула їм спогади), однак на початку здавалось, що невідворотна дія. Якою мужністю треба володіти, щоб змусити своїх батьків думати, що у них ніколи не було доньки, стерти своє минуле, зщезнути з усіх спогадів..... Загалом, мені інколи здається, що батькам Герміони приділено замало уваги, порівняно з іншими батьками трійці - зрозуміло, що вони магли і не брали участі в жодних магічних історіях, однак вони заслуговували на декілька сторінок опису - все таки донька відьма. Герміона могла б розказати історію, як вони сприйняли цю звістку чи щось на кшталт, вона і так завжди проводила дуже мало часу з ними (пригадаємо, що вона завжди потрапляла до Барлогу раніше за Гаррі). Однак, це вже тільки побажання.

  5. Попри неймовірну кількість смертей таких важливих і дорогих нам персонажів, хочеться висловити вдячність Ролінґ за те, що головні герої нікого не вбивали - і залишились чистими. І я намагаюсь зрозуміти смерті Доббі, Люпина і Тонкс, однак Фреда - не збагну ніколи: розлучати близнюків було не просто жортоко, це вже якось не по-людськи.

  6. Герой книги - безумовно Снейп. Його реабілітація чи виправданя до останньго здавалось нереальним, та навіть і після його спогадів він не став позитивним. Але ставлення до нього докорінно змінилось. Любов - безмежна і фантастична, надмірна та ідеалізована. Безсмертна цитата з діалогу Снейпа і Дамблдора стала символом невмирущої любові - як і до Лілі Еванс, так і до поттеріани загалом.

• Це навіть зворушливо, Северусе, - серйозно сказав Дамблдор. - Невже ти таки зумів хлопця полюбити?
• Його? - вигукнув Снейп? - Експекто патронум!

• Аж через стільки часу?
• Завжди, - відповів Снейп.

  Після цього ти дивишся на Северуса зовсім іншими очима, хоча б трохи пояснюючи його вчинки; розумієш, що саме його призначення на посаду директора Гоґвартсу стало рятівним для багатьох учнів (якою б не була їх важка доля у той рік навчання). До речі, цікавий факт: в останній частині екранізації перед втечею Снейпа під час його битви з МакГонегел можна помітити як він закляттям приголомшує Алекту та Амікуса Керроу - таким чином рятуючи учнів (та і вчителів) від їх нападу.

  7. Відкриття книги - Моллі Уізлі: дуже вдалий вибір вбивці Беллатриси Лестрандж (хоча писати "вбивця" про Моллі якось незручно). Воістину, матір зробить все заради захисту своїх дітей.

  8. Окремий вдячний бонус перекладачам фільму за назву дракона, котрого трійця звільнила із Ґрінготсу - український залізопуз став фаворитом екранізації!

  9. Легенди про Смертельні Реліквії - жахливі і чарівні водночас. "Казки барда Бідла" - для мене це окрема історія, і вони справді входять у список улюблених книг. Вкотре дивуюсь, настільки реальний і детальний світ створила Джоан! Я б ще попросила її написати і видати улюблену книгу Герміони - "Історія Гоґвортсу" - сама б її штудіювала на пам"ять.

  10. Падіння Темного Лорда: ми всі в це вірили, ми всі цього чекали. Спершу я думала, що його смерть мала б стати чимось феєричим і потужним, а він просто розпався і зник - насправді, це і правильно. Занадто він був близький до смерті, щоб це було важче зробити. Досить легка смерть як на нього.

  11. Найцінніший момент фільму - танець Гаррі і Герміони: сумний, незграбний і дуже вражаючий. Пісня "O Children" незмінно у списку фаворитів.

  12. Найзворушливіший момент книги:

Що ще додати в кінці? Вкотре повторити, що це вічна і неймовірно дорога історія? Сперечатись чи це була вигадка чи правда? Не знаю. Особисто я просто продовжуюсь повертатись у цей неймовірний світ і вірити. Вірити без жодних заперечень