
Життя, як вічний календар
Ми звикли вважати, що світова історія - це щось, що відбувалося колись давно і десь далеко, за участю невідомих чужих героїв. А от уявити на місці цих самих героїв своїх рідних прадідів, а в ролі епіцентру історичних подій цивілізаційного масштабу - їхнє рідне село, - вже набагато важче... Можливо, комплекс меншовартості, а можливо - брак родинної, локальної пам'яті, яку викорінювали з нас впродовж довгих десятиліть. . Але завдяки "Вічному календарю" можна говорити про її відродження. У художньому сенсі, принаймні. . Митниця, що розкинулася поблизу Язлівця, від самого початку свого існування зазнала багатьох поневірянь. Її було не раз спалено і пограбовано, вона переходила від турків до поляків, від австрійців до росіян. Митниця опинялася на лінії фронту різних воєн, а разом з нею - і два її найстаріші роди - Баревичі й Волянські. . Від покоління до покоління тутешніх жителів поїла своїми водами Джуринка, а самі вони були тісно зв'язані з нею невидимими нитками. . В описаній у "Вічному календарі" місцевості неважко впізнати нинішню Тернопільщину, рідні авторові краї - село Базар (прототип Митниці), міста Чортків і Бучач, селище Язлівець, яке колись було квітучим і заможним містечком. Від XVII ст. ці краї населяли не тільки українці, які частково асимільовувалися зі своїми загарбниками, а й, наприклад, численні єврейські та вірменські громади, сьогодні стерті з лиця історії. . Родинні саги на тлі історичних епох - страшенно цікавий і складний жанр. Але я радію, що Василь Махно, якого люблю як поета і есеїста, написав свій перший роман саме таким: як своєрідну українську епопею, локально-глобальний літопис. Тут багато перехресних сюжетів і безліч персонажів, та й за обсягом роман доволі великий. Але щиро раджу не пошкодувати часу на цю колоритну місцеву говірку, таку рідну моєму серцю, на сімейні драми і вражаючі долі маленьких людей на тлі великих епох. Це наша історія, і ми мусимо її берегти. . PS.Окреме дякую авторові за розповідь про те, як на Чортківщині започаткувалося вирощування тютюну. Пам'ятаю, як він ріс і цвів на наших полях, як моя бабуся його збирала та сушила. І якими жовтими ставали її пальці від силяння великих плескатих листків на мотузки...































