Двоє підлітків їдуть – один на вєліку, інший на скейтборді – літніми вулицями американського містечка. Про те, що один з них має чорну, а інший – білу шкіру; про те, що один з них по вуха закоханий у другого; про те, що перший практично стане причиною розлучення його батька, ви дізнаєтесь пізніше. А зараз поки що важливо тільки це: двоє підлітків їдуть задушними літніми вуличками містечка. І здається, що вони можуть так їхати вічність…
Над майже родинним бізнесом чорношкірого Арчі Столінгза та еврея Нета Яффе – лавкою старого вінілу, де, насправді, головне не продажі, а спілкування, але про те також пізніше, нависла загроза. Буквально нависла, цей образ напливаючого левіафана, настільки безмежного, що навіть не помітив би, як мимохідь проковтнув кілька десятків лавок та крамниць, оформлений в лоба – у вигляді дирижабля, яким мандрує Америкою п’ятий найбагатший чорношкірий США. Цей дирижабль запаркований за містом, але хіба має значення, у місті чи за ним, коли він НАД ним? Цей дирижабль пізніше один з головних героїв випустить на волю, і це також буде достобіса символічно, як символічно майже все, про що пише Шебон, але на декодування усіх сенсів може піти занадто багато часу, тому давайте залишатися на першому рівні сприйняття.
Тож, лавку вінілу, якою володіють наші друзі Арчі та Нет, можна закривати. Адже просто за рогом скоро відчиняється «Догпайл»: величезний торговий центр, де буде свій відділ вінілу, в якого один тільки з трьох складів у рази більший за всю їхню лавку. Плюс корпоративна карта знижок і регулярні сейли. П’ятий найбагатший чорношкірий Америки пригледів собі містечко Арчі та Нета для відкриття свого чергового монстра рознічної торгівлі. Звісно, що за згоди громади: члени міської ради у особі радника найпершої людини міста вже рахують майбутні прибутки. Залишається мізер: зайти у місто благочинником, а не тим, з ким воює якійсь дрібний власник закапелка із вінілом. А він таки збирається воювати. Хоча б тому, що пан радник чомусь сильно хоче підкупити Арчі пропозицією стати директором того самого відділу вінілу у «Догпайлі» в обмін на інформацію про те, де знайти його батька, старого алкоголіка й наркомана сьогодні, але колишню зірку бойвичків класу В, майстра кунг-фу і чемпіона по невиконанню батьківських обов’язків колись. Одне тільки питання – нащо такий шанованій і багатій людині цей чоловічий дріб’язок, цей шматок залежного лайна? Чи не ховається там якась таємниця? Звісно, що ховається.
Якщо в вас спитають, про що «Телеграф-авеню», пропоную здатися і зразу сказати «про дружбу, партнерство, батьківство, расизм і мудрих китайських старушок». Тоді вам не прийдеться пояснювати – хоча б самому собі – що залишилося поза кадром, не шукати всі ці згадувані постійно і у колосальній кількості імена виконавців справжньої чорної музики у завалах Ютуб, аби піймати дух той Америки, яка й досі живе там, у маленьких містечках, і якої залишається все менше і менше.
Адже випустити дирижабль на волю можна, але потім доведеться прибиратися сміття біля озера.
Для мене «Телеграф-авеню» у першу чергу про прогрес. Про те, що триматися за стару лавку вінілу, звісно, можна з ностальгічних міркувань, але пручатися руху уперед все ж таки трішки нерозумно. І, до речі, Арчі також приходить до цієї думки до кінця твору: так, він продовжує любити вініл, але якщо на початку роману це просто чоловік середнього віку, який переживає суттєву кризу, бо скоро має народитися його дитина, до появи якої він не готовий, і все, чого він хоче, так це продовжувати сидіти за прилавком своєї вінілової конури і слухати розповіді Кочіза Джонса, колишньої легенди джазу, а сьогодні – просто міського фріка із папугою на плечі. То у кінці роману це вже нарешті закривший числені гештальти минулого чоловік середього віку, який має двох дітей (так-так! до щойно народженої дитинки у нагрузку йшов його 14-річний син, той самий, що котив на вєліку на початку твору), який продовжує торгувати вінілом, але вже не у запилюженій лавці, куди заходять поспілкуватися, а не купляти щось, а через інтернет, розсилаючи платівки із доданою історіями вартістю японцям та новозеландцям.
І у другу чергу – про вибір. Вибір, який ми робимо щодня: стриматися у відповідь на хамство, чи осадити грубіяна; вимовити «пробачте мені помилку», чи наполягати, що винні всі, окрім мене; купитися на щедру пропозицію чи залишитися без грошей, але й без тягаря зрадника. Як я вже писала в себе у, прастігоспаді, Інсті, Шебон – дуже щедрий автор. Читати його суцільна насолода, але будьте готові, що наскоком його не прочитати. Це – мармуровий стейк із купою гарниру, а не легкий салатик, якщо вдаватися до гастрономічних порівнянь. Хочу тепер його «Місячне сяйво» прочитати, яке також вийшло у Фабула, як і «Телеграф-авеню». Має бути не менший рівень пост-читацького обендорфінення.
8 понравилось
