Повія

«I чому бог не дав чоловiковi завести життя, як сам вiн знає? Як йому хочеться? Чого кожен раз, коли вiн почуває себе щасливим, так з-за спини або з глухого куточка серця якась непримiтна спомка озоветься i отрує його щастя? Нащо воно так»

«Як можна другого судити, а про себе нiхто нiчого й не скаже.»

«Хiба ми люди? Обличчя носимо людське, та й годi, а душу i серце в хмелi потопили, в калюцi невилазнiй затоптали».

- Знають вони, твої лiкарi! - буркнув вiн, приймаючись за свiй недопитий стакан.
- Авжеж, повиннi знати. На щось вони та вчилися.
- На те, щоб людей дурити.
Вона на хвилину замовкла, задумалась, а потiм знову почала:
- Хто тiльки їх не дурить?
- Кого? - спитався вiн.
- Людей. Ти дуриш мене, той того, той другого. Хто кого зможе i зумiє обдурити, зараз i обдурить.

«Он Мар'я каже: молодець Марина! Дури їх, поки молода та здорова!.. А як Марину обдурять? Як позбудеться вона i краси, i здоров'я? Що тодi буде?»

«I дасть же господь такий талан чоловiковi, та от так i не вмiє його шанувати»

- Бачите, що тут за люди - якась звiрота, - прошептала, повертаючися до Григорiя Петровича, попадя i, зiтхнувши тихо, додала: - А ти живи мiж ними та ще й вибери подругу собi.

«Щоб добре зробити, треба спершу народ знати, чого вiн хоче, чого йому треба.»

«Вiн мирився з своєю долею; одним вiн пiддакував, вiд других вiдмовчувався; мiж молодими вiн смiявся З старих, мiж старими мовчав. Все то було йому на користь: молодi лiчили його у своїм станi, старi не чiпали його, тихого та мирячого. У двох ворогуючих станах такi люди завжди бувають; вони слугують тому й другому i разом обдурюють обох. Хай тi надiються, а другi не мають за ворога - їм вiд того i добре, i тепло: ловися, рибка, мала й велика!»

«То був час раннього ранку пiсля хмурої ночi; час великих надiй, великого ждання. Нiхто не знав, що ще буде, а кожному видко було, що так, як воно ведеться, негоже, треба щось iнше заснувати, щось краще пригадати.»