Філософія як спосіб життя

Уся книга – це розмова трьох людей... Трьох філософів... Трьох шукачів Істини.

Ця розмова дуже складна, вона перевантажена іменами інших дослідників (шукачів Істини), філософськими концепціями та безкінечними інтерпретаціями. Реактуалізація Гуссерля, дослідження Рікмаса, досвіди «первісної містики» Мішеля Юлена, думки Плотина (не плутати з Платоном) та ще десятки імен та досліджень переклікаються з особистим досвідом та особистими переживаннями П'єра Адо, внаслідок чого і народжується ця книга.

Її назва оманлива «Філософія як спосіб життя» там представлена дуже лаконічно, проте, автор, разом з його співрозмовниками, ділиться своїм власним досвідом дорослішання, навчання та наукового пошуку.

Перша третина книги – це майже автобіографічні спогади Адо. Він виховувався в католицьких наукових установах і тут, особисто я, зустрівся з першим (як на мене) парадоксом – за словами автора, католицькі учбові заклади дають дуже гарну освіту, однак, в них немає «євангельськогодуху».

Друга третина книги, - коли в розмову вступає Арнольд А.Девідсон найбільш складна для сприйняття, однак я, як любитель складних текстів, отримав тут задоволення від розв'язання інтелектуальних «вузлів». Більш цікавою для широкого кола читачів книга стає приблизно з 148 сторінки, з глави «Філософській дискурс як духовна вправа». Там можна взяти багато цікавого для свого розуму та щоденного життя.

Однак, я хотів би навести цитату зі складної частини книги, яка, на мою думку, буде дуже доречною:

Той, хто вивчає текст, чи мікробів, чи зірки, має позбутися своєї суб'єктивності. Гадамер і Реймон Арон кажуть: це неможливо, проте я все-таки вважаю, що це ідеал, до якого потрібно прагнути за допомогою певних практик. Отже, вчені, які мають рідкісну сміливість визнати, що вони помилилися у певному конкретному випадку, чи які намагаються не піддаватися власним упередженням, здійснюють духовну вправу дистанціювання від самого себе. Потрібно сказати, що об'єктивність є чеснотою, яку дуже важко практикувати. Потрібно позбутися упередженості індивідуального та пристрасного «я», щоб піднятися до універсальності раціонального «я». Я завжди вважав, що вправляння у демократичній політиці, такій, якою вона має бути, також повинно відповідати цій настанові. Дистанціювання від самого себе є моральною настановою, якої потрібно вимагати від політика так само, як від вченого.