Зірка для тебе

— Ти мене кохаєш?
— А хіба про таке запитують? Таке відчувають.

Усередині дитини жила любов, як сонячне проміння посеред найтемнішої ночі.

А ти так далеко…
Ти так відчайдушно далеко!
Тобі в тихий вечір
Про мене не скаже лелека.
Цей місяць холодний
Байдуже із неба посвітить.
За мене
Ласкаво
Нехай обійме тебе вітер.
Хоча би цей вітер…

Божечку! Господи! Боже мій милий!
Знову — ці крила! Знову — ці крила!
З радості, з розпачу я ж не посміла
мріять про них — а Ти дав мені крила!

Плачу від вдячності, стиха молюся.
Я — підіймуся, я — підіймуся!
Буду до сонця — на іскорку ближче.
Серцем — зі світом, з людьми поділюся.

Людина не може бути птахом, та вона вміє мріяти…

Яке то щастя, мабуть, піднятися вище птаха і зуміти побачити його крила розпростертими в польоті, та не знизу, а зверху, зовсім поруч, що навіть торкнути їх міг би.

Нарешті — час для крапочок над «і»,
і по дощах вже висохли калюжі.
Витьохкуються з серця солов’ї…
Ти хочеш чистоти
і волі — дуже?
Он чорний крук усівся на гіллі.
Видзьобує з-під ніг вологий смуток.
Нарешті — час для крапочок над «і»:
прозріти, зрозуміти і… забути.

Усі ми трохи божевільні. Навіть ті, хто вважає себе найнормальнішими. І то також ознака божевілля. Астроном, напевно, здаватиметься божевільним, бо знаходить сенс свого буття в далеких зірках, планетах, куди долетіти можна хіба що в думках.

Як хтось спіткнеться на стежках життя,
«Та ж добрим було, —
скажете, — дитя!»
Колись той ангел в болю з неба впав —
Зчорнів од відчаю —
І Бог його прокляв…

І не дано — ні сповіді, ні слова.
І не збагну, чому шляхи ведуть
крізь вересень у небеса медові,
а в серці не спадає каламуть…

Гіркі світанки, кава до сніданку,
колючих слів зісохлі реп’яхи.
Такі жінки — кохані і коханки,
і в кожної із них — свої гріхи.

Гріхи солодкі і гріхи пекучі —
прадавніх райських яблук дивна суть…
До щастя кожна з них шукала ключик…
Чому ж тоді на серці каламуть?