(Не)помітні

Думаю, каждому стоит ознакомиться с этой книгой — как людям с инвалидностью, так и без нее.

Эта история заставляет читателя прочувствовать, с чем ежедневно сталкиваются люди с диагнозами: от непринятия себя до необоснованного отвержения (или по крайней мере ощущением такового) обществом.

Главные герои этой истории заставили меня еще больше убедиться в следующих истинах:

1. все люди разные. В том числе и те, кто имеет инвалидность. Поэтому это абсолютно нормально, когда одни хотят, чтобы их особенность замечали, а другие — нет;

2. несмотря на то, что сейчас люди с инвалидностью имеют больше возможностей для самореализации и интеграции в общество, чем 10-15 лет назад, существует стереотип о невозможности полноценной жизни для них, который нередко поддерживается ближайшем окружением человека с диагнозом;

3. Всё — в голове. Действительно, общество не всегда принимает тебя таким, какой ты есть. Но при этом, очень многое зависит от твоего восприятия себя.

Эту книгу стоит прочитать хотя бы для того, чтобы понять, что нет никакой лучшей версии тебя — есть только ты.

И, соответственно, нужно использовать те возможности, которые у тебя есть, а не жалеть о том, что могло быть.

Які вони насправді, люди, чия внутрішня боротьба наче прогулянка по канату, де балансуєш між любов'ю та ненавистю до себе? Ця книга ніби глибоке занурення у власні особливості, у їхє розуміння та прийняття.
⠀⠀
Вона повернула мене в часі назад, у моменти де я чув образливі слова, ловив зневажливі, перелякані, або ж незручно-співчутливі погляди. Інколи вислуховував недоречні зауваження та поради від незнайомих людей. Попри це, я знайшов ще дещо спільне з героями...
⠀⠀
Це боротьба з собою, це перемога себе, це усвідомлення своєї інакшості вже не через призму власних образ та жалості.
⠀⠀
Звичайно, важливо як світ сприймає тебе, та набагато важливіше для повноцінного, щасливого життя  - це те, як ми сприймаємо себе.
⠀⠀
А ще про соціум та його ставлення. Хочеться щоб там розуміли, болить навіть тоді, коли не завдаєш фізичного болю, що складно почуватись нормальним, коли тебе розцінюють не як особистість а як категорію дивацтв.
⠀⠀
Деякі рани - так, загоюються, але рубці від них залишаються. І це не дивно, адже будь-яка інакшість (вада) - наш вірний супутник, наш ворог і наш друг.
⠀⠀
Перегорнувши останню сторінку, я став ще більше цінувати, дякувати Богу за ту невелику кількість людей в моєму житті, які стали моїми близькими, які розгледіли в мені не лише зовнішню особливість але й внутрішню.
⠀⠀
Рекомендую книгу усім. Для когось вона стане кроком для прийняття себе, а для когось допоможе зрозуміти тих, хто потребує розуміння.

Ця книга про інакшість, про інакших людей, людей з особливостями. Тоді чому ця книга так близька мені?..
Автор показує світ особливих людей "зсередини". Їх переживання, їх щоденну боротьбу, життя та виживання, падіння та піднесення, депресію та оптимізм.
Книга про власні переживання автора та реальних людей. І я вдячна за неї, бо цю тему треба підіймати і обговорювати. Люди повинні розуміти, що всі ми однакові і всі маємо однакове право на життя. Адже ніхто не винний в тому, яким він народився чи які особливості набув. Це просто данність і ніхто від цього не застрахований. Невже це не зрозуміло??
Мені краяло серце в тій ситуації, коли Адама і Анну не захотіли обслуговувати в кафе... Ну як так?... Люди, що з вами??
Я захоплююся героями книги. Не дивлячись ні на що, вони зуміли побороти внутрішній конфлікт, побороти самих себе. Здається, вміти приймати себе таким, який є, бути впевненим в собі, вміти радіти життю, жити наповну - це дійсно чи не найважливіше. Але це велика робота над собою, а оптимізм - це взагалі дар. І це стосується кожного, не тільки особливих.
Коли я читала останні сторінки, в мене потекли сльози. Але не від болю чи жалю, а від гордості за героїв книги і я зрозуміла, що мені їх не вистачатиме...