1984. Скотный двор

Як же ж круто! Як же ж круто що книга закінчилася.
Для мене "1984" - велике літературне розчарування (Джека). "Последние десять лет я больше всего хотел превратить политические писания в искусство". Вийшло?

Текст більше походить на політичне есе з вкрапленнями мертвого сюжету. Половину книги нам впіхують страх Г.Г. перед партією. Половину книги одне й те саме. Постійні флешбеки, страхи, флешбеки, політичні концепції, флешбеки, страх, ще страх, страх і ще страх. І чому це можна купити? Мова далеко не Кінгівська, не Стейнбеківська і навіть не Поланіковська. Ті ж "Грона гніву" - 600+ сторінок про далеку від нас депресію 20-х легше даються. Тому, що витягає літературний талант автора. 1984 - сухий майже публіцистичний стиль.

Що б могло бути гірше за 200 сторінок примітивного розжовування стану страху? Правильно, тема любові. Впіхування невпіхуємого. До речі, це також вбило другу половину "Сина начальника сиріт". Але хоча б першу половину, де як і у Орвела розповідається принцип роботи антиутопії, було можливо читати і не заснути. Бо там це подавалось через СЮЖЕТ, через СИТУАЦІЇ що викликали в читача ЕМОЦІЇ В частині, коли після статевого контакту Г.Г. автор пише (після страху, флешбеку і страху) що "це був політичний акт", просто неможливо втримати руку на місці, так і тягнеться зробити лицедолоня.

Що повністю вбиває претензію на літературу так це прийом "книга в книзі". Тепер увага! Протягом 2/3 книги тобі майже прямим текстом розжовують як все працює, 90% прямолінійності зі 100. В "книзі в книзі" тобі 100% прямолінійним публіцистичним текстом це ще раз повторять. "Хороша книга не скаже тобі нічого нового, вона лиш систематизує те що ти вже знаєш". Хороша відмовка, хороша. Браво.

Підсумовуючи. Чи можна вважати пісуар розміщений експонатом в картинній галереї за витвір мистецтва? На мою думку, мистецтвом не називають щось через самі лиш ідеї.

П.С. Тепер хоч знаю звідки RATM взяли текст для брейкдауну "Testify".

Недавно наткнулась на фразу "Походу люди не поняли, что Оруэлл писал "1984" как предостережение, а не как инструкцию по применению".
И ведь это действительно страшно. Антиутопия, в реализацию которой можно поверить. Следы которой уже ощущаешь в современном мире.
Власть ради власти. Нет эмоциям. Нет чувствам. Только подчинение. Подавление мыслей. Это правда очень страшно.
А после прочтения Оруэлла увидела в интернете статью, как в некоторых провинциях Китая запустили в тестовом режиме цифровую диктатуру - режим, при котором информация о жизни и действиях людей поступает из различных органов в информационный центр, где информация обрабатывается и формирует рейтинг человека, который либо повышается, либо снижается. Дикость, правда? И ведь это не единичный случай.

К сожалению во время чтения так и не удалось абстрагироваться от образов, весьма субъективных взглядов автора, его оценок событий. Что подпортило удовольствие от чтения. И не уверен, что это мой промах.

Если же полностью абстрагироваться от авторских тараканов и отнестись к произведению как к зеркалу нашего общества, то приятная повесть получается. Тут тебе и государственное устройство во всей своей красе и на всех уровнях власти. А если спроецировать повесть на коллектив?! Блеск! В любом человеко-гадюшнике найдутся образы зоопарка в разнообразных пропорциях. Себя отыскать там - как два пальца...
Яркая, динамичная повесть о жизни людей. Только через чур прямолинейная, поверхностная, с торчащими ушами автора между строк. Не хватает недосказанности, тонкости, изящности. Образы животных хотелось бы увидеть более раскрытыми. Осел - так это вообще непаханое поле. Куры, кошка, ворон и т.д. Складывается ощущение, что задачей повести было не раскрыть, а пнуть. Хотя возможно я слишком много от этой книги хочу. Большой потенциал закопан в угоду собственных убеждений.
Любителям поплевать в СССР к прочтению обязательно - удовольствие гарантировано!