Месопотамия

Ти б заміж вийшла, чи що, - радила вона. Я вже виходила, - нагадувала Соня. Двічі. Мені не сподобалось.

Лише не зловживай моєю любов'ю: вона має ліміти.

Усе буде тривати, доки ми будемо любити, - пояснювала, ніби на щось натякаючи. Любові стане на всіх, - додавала. Цього останнього я не зрозумів.

Де твоя впевненість? - говорив я собі. - Де твоя радість, де все те, чого ти так шукав у цьому сонячному світі?

Я знав її менше місяця, але встиг звикнути до її хапливих рухів, до її сварливих розмов, до тепла її рук, до холоду її очей. Літо буде довгим, сонце буде пекучим, мої радощі будуть сумнівними, мої муки будуть пекельними. Завершиться все щасливо, до кінця не доживе ніхто.

- Можна тебе поцілувати?
- Ще чого! Заведи собі друзів - з ними й цілуйся.

Від цієї музики хотілося померти. Цим я й зайнявся.

Виявляється, думав я з розпачем, любов може бути нещасливою. Від неї може бути боляче, від неї може псуватися настрій. Хто б міг подумати, - думав, - хто б міг передбачити.

Головне - не втратити момент, не пропустити нагоду, піймати своє щастя, коли воно пробігатиме коридором.

Тому що одна річ - спати а чужому будинку з чужою жінкою, і зовсім інша - кинути того, кого кидати не можна. Ніяк не можна. За жодних обставин.

Що робить більшість із нас, зіткнувшися з чужою смертю? Зазвичай ми намагаємося не реагувати, аби не привернути її уваги. Ми просто робимо вигляд, що смерті не існує, не помічаючи померлих і не думаючи про живих.

Щодо мене, то я відчував, що десь там, усередині мого тіла, поміж серцем і селезінкою, зароджується й підіймається теплим згустком утома, захоплюючи все більше місця й примушуючи печально прислухатися: що ж там робиться в моїй душі, під моїм одягом, під моєю шкірою. І жодні робочі будні, жоден кар'єрний поступ нічого не важили проти цього згустку, який просто роз'їдав ізсередини всі внутрішні органи, мов запущена кимось під шкіру піранья.

Втрачати голову розумніше в перевірених місцях.

Померлі не мають до нас претензій, живі вміють нас напружити.

Жінки їхні були ніжними й непокірними. Від таких жінок народжувались хоробрі діти й виникали серйозні проблеми.

Чоловіки з дитинства повинні звикати до поганої літератури, оскільки саме вона вчить їх бути справжніми чоловіками.

Відвідувачі вважали бармена підаром. Бармен був про них такої самої думки.

Світло складається з темряви,
і залежить від нас.

Сонце встає щоранку на сході, за ринком,
на кожну втрату є окрема причина.
Але ніде не буде такої тиші, як над твоїм будинком,
ніде не буде такого місця, як за твоїми плечима.

Я говорю: що з того, що нічого не зрозуміло?
Що з того, що знову доводиться все починати?
Кожна душа обживає собі якесь тіло,
і кожні двері ведуть до якоїсь кімнати.
Кожен простір повен своїми радіопередачами,
З кожного серця ростуть водорості й квіти,
І що з того, що вже тепер можна все передбачити?
Що з того, що ніколи не знаєш, як про це говорити?