Юра

Нарешті завершила цей читацький "довгобуд". Читала Слухала роман майже 3 місяці. Отак буває, коли нема можливості читати паперове видання й залишитися хоч на пів годинки сам-на-сам із собою, бо насідали то справи, то думки... Та врешті книга прочитана-прослухана, і маю сказати, що сподобалася вона мені навіть більше за попередню ("Клавку").
"Клавка" залишила по собі чимало питань, які просто дратували читацьку цікавість. "Юра" дав на них відповіді. Адже нарешті стає зрозумілою роль у її житті й Баратинського, й Бакланова. А там вже її життєвий вибір продиктував плин її подальшої долі. Та - найголовніше - Клавка не стала звичайною номенклатурною дружиною, чого я підсвідомо побоювалася. Вона й далі працювала в колі письменників (навіть сама замислювалася про письменництво), і часом її робота була більше схожа на битву за кожну нову книгу, особливо коли вона була того варта. Разом із тим авторка продовжує лінію "творчого" Києва та Ірпеня. Правда, це вже не повоєнний Київ, минуло 20 років, і надворі 1968. Такий особливий і в історичному, і в культурному значенні для України, Радянського Союзу і Чехословаччини.
В Україні розквітає рух шістдесятників, про багатьох із яких, погоджуючись із генералом Боровим, можна сказати, що вони намагаються всидіти на двох стільцях: і отримувати всілякі вигоди від держави, і "нести хрест" великомучеників від народу, але лише позірно. Разом із тим, є самвидав, Іван Дзюба, Ліна Костенко, з’являються "Тіні забутих предків". Є цілий ряд людей, які проти того, що відбувається навколо, бо люди це мислячі. І як не крути (і не викручуй, ховаючись від нагляду КДБ), це культурно-історичний розквіт України.
Марина Гримич зламала мої стереотипи про "золоту молодь", написавши про "чотирьох мушкетерів" так, ніби це не юнь, що їй дозволено було з пелюшок буквально все. Здебільшого це порядні думаючі хлопці-дівчата (крім тих моментів, коли читають особисті щоденники батьків). Звісно, їм значно простіше просуватися вперед, бо за ними такий залізобетонний тил, що зламає будь-який хребет усіляким зайдам. Але на прикладі Юри Бакланова авторка показує читачу, наскільки це важко - жити, повсякчас оглядаючись на думку батьків, настільки панічно боятися їх підвести й тому довгий час уникати всього сумнівно законного, всього, на чому не стоїть штамп "дозволено".
Окремо хочу сказати про Київ, це особливе місто. У тому, як по-старосвітськи зображує його Марина Вілівна, стільки ніжності, залюбленості в це місце, що мимоволі починаєш сприймати його як окремого героя, начебто читаєш книги Михайла Булгакова. Для Марини Гримич це теж Місто з великої букви. Воно живе, стає зрілішим, вкривається зморшками, що поступово розповзаються фасадами будинків, але від того стає лише загадковішим, ріднішим, привабливішим.
Як завжди, вражає фінал книги. Багатосторінковий монолог генерала Борового, який влаштовує "виховну годину" під час святкування нового 1969 року, - насправді не закиди Клавці, до якої він переважно звертається. На маю думку, авторка вклала в його вуста відповіді на всі питання, які поставали перед читачем протягом читання книги. Генерал Боровий - це вікно, крізь яке ми дивимося на суспільство того часу, на тих, хто керував життям інших, часом безжально обриваючи його на самому початку, як сталося із тим малюком, якого не змогла врятувати Катерина Борова.
60-ті роки ХХ століття - це зовсім не мій час, але таким зрозумілим він мені став після цієї книги.
Нетерпляче чекаю на книги Марини Вілівни про наступні покоління українців, адже, якщо й далі "крокувати" двадцятирічками, попереду 80-ті із аварією на ЧАЕС, переломні 2000-ні й не більш спокійний наш 2020.

Спочатку прочитала Клавку, й майже одразу прослухала другу частину - Юра.
Хоч авторка й пише, що ця книга самостійна, й хоч герої ті ж самі вона може бути самостійною. Якщо дивитися з точки героя - Юрка, то так. А от якщо ви читали першу книгу, то вам обов'язково треба читати другу частину щоб дізнатися кого ж у чоловіки вибрала Клавка.
Якщо чесно, то ця частина дуже скомканою вийшла у авторки. Бо в першій книжці є натяк на загадку її матері та чоловіка, який її кохав. А в другій частині про це ані слова.
А от про шістедисяті роки й тих кого називали шістедесятники написано добре. Хоча мало. В доволі невеличкий роман авторка намагалася втиснути дуже багато важливих питань для того часу. Хоча не завше це в неї виходило гармонічно, але то таке. Головне загальний пазл складено. Гадаю що тільки лямур Клавки тут був недоречний.

Молодь, яка народилась після вйни, яка майже не пам'ятає часів Сталіна, тим паче молодь, що проживає у будинку ЦК і яка після школи стикається з зовнішнім світом як вона з ним примиритися.
ВІдлига. Дозвол друкувати дещо більше ніж раніше. Але знову ж "двойные стандарты", те що у Москві зоветесь деревенской культурой и фольклором, в Києві стає націоналістичним й не патріотичним.
Дозволяється емігрувати євреям.
Прага. Прага. Прага. Празька весна, танки в Празі. Відношення до цього. Національність та пращури все ж грають роль у житті.
Поламані долі через не там поставленний підпис.
Працівники КДБ - люди чи нелюди?
Кого принесуть в журтву щоб закрити питання хто винен що націоналістичні ідеї таки залишились в надрукованних збірках.
Тепер мені стало цікаво - хто наступний і який період вибере авторка. Мабуть 1991 - розвал союзу, чи раніше - чорнобильська аварія. Бо не можна без продовження як же Андрій та Рита, Рома й Зоя, Гарик, Міша, та й Юрко з Андромедою.

На русском.
Сначала прочитала Клавку, и почти сразу прослушала вторую часть - Юра.
Хотя автор и пишет, что эта книга самостоятельная, и хотя герои те же она может быть самостоятельной. Если смотреть с точки героя - Юрия, то да. А вот если вы читали первую книгу, то вам обязательно надо читать вторую часть чтобы узнать кого в мужья выбрала Клавка.
Если честно, то эта часть очень скомканной вышла у автора. Потому что в первой книге есть намек на загадку ее матери и мужчины, который ее любил. А во второй части об этом ни слова.
А вот о 60-х годах и тех, кого называли шестидесятниками написано хорошо. Хотя мало. В довольно небольшой роман автор пыталась втиснуть слишком много важных вопросов для того времени. Хотя не всегда это у нее получалось гармонично, но это такое. Главное общий пазл составлен. Думаю только лямур Клавки здесь был неуместен.
Молодежь, которая родилась после войны, которая почти не помнит времена Сталина, тем более молодежь, проживающая в доме ЦК и которая после школы сталкивается с внешним миром как она с ним примирится.
Оттепель. Разрешили печатать несколько больше чем раньше. Но опять же "двойные стандарты", что в Москве зоветесь деревенской культурой и фольклором, в Киеве становится националистическим и не патриотичным.
Разрешается эмигрировать евреям.
Прага. Прага. Прага. Пражская весна, танки в Праге. Отношение к этому.
Национальность и предки все же играют роль в жизни.
Поломанные судьбы из-за не там поставленный подпись.
Работники КГБ - люди или нелюди?
Кого принесут в жертву чтобы закрыть вопрос кто виноват что националистические идеи таки остались в напечатанных сборниках.
Теперь мне стало интересно - кто следующий и какой период выберет автор. Пожалуй 1991 - развал союза, или раньше - чернобыльская авария. Потому что нельзя без продолжения как же Андрей и Рита, Рома и Зоя, Гарик, Миша, и Юрий с Андромедой.

Мені "Юра" сподобався більше за "Клавку"

Глибший, доросліший, зріліший.

Сам герой — мов втілення зламу епох, коли ти ще весь такий з себе пристойний комуніст-комсомол, але нутром чуєш, що довкола відбувається якийсь сюр.

Книга поглинає своїм текстом та стилем, вона як машина часу, яка переміщує читача в радянський союз, дозволяє відчути його на дотик, запах, смак, настільки фактурно створено інтер'єри та настрої героїв, що не повірити в написане просто неможливо. відчувається колосальна робота авторки! Як художня, так і документально-дослідницька.

Але я б не радила читати "Юру" окремо.

Після "Клавки" таке читання для вас, як читача, має більше сенсу.

Чекаю продовження!

Дуже би хотіла такого ж роману про дев'яності

Коли побачила продовження Клавки, довго не думала. Все-таки герої уже відомі, та й хотілося дізнатися, чи Бакланов таки батько Клавки чи ні. Читала в ел. вигляді.

Виявилося, що ні, що вона вийшла за нього заміж і народила сина Юру. Працює у видавництві "Молодь" і з усіх сил проштовхує до друку неугодні владі романи тоді сучасних і прогресивних письменників, які нині стали класиками. Книга і сподобалася, і ні.

З одного боку, цікаво показане життя і побут цековських номенклатурних працівників і їхніх сімей, наскільки різним було їхнє життя, і все ж більше безжурним, бо доступ до імпортних речей, поїздки до моря, дачі, різні смаколики на столі. Читаєш і дивуєшся: ну що за маячня, ну навіщо вичитувати всі ті тексти, майстерно обходячі всі можливі уявні підводні камені, щоб потім не придерлися подальші цензори? Наскільки все зараз виглядає простіше, коли можна просто взяти і видати книжку, не думаючи про те, що хтось десь може її зарізати і наказати знищити весь наклад за недоречну згадку Довбуша чи сумного села.

З іншого боку, хоча книжка називається Юра, про Юру тут дуже мало. Ні він, ні його друзі - серця чотирьох не виписані детально, хіба що підкреслені якісь окремі риси. Згадка про ці серця трохи задовбала на протязі всієї книжки - то серця трьох, то чотирьох, то шістьох, і так всю книгу. Є натяки на те, що з них буде, коли вони виростуть, але тут немає ні головного героя, ні конфлікту. Все знову крутиться навколо Клавки, але персонажів багато, і розповідаються історії всіх їх, не лише Клавки. І розповідаються історії з сьогодення - буденні і незвичайні, часом шокуючі, як на погляд сучасної людини, так і з загальнолюдської точки зору. Ці арешти і утиски інтеліґенції, яка писала листи проти чогось, або навпаки когось підтримувала. Арешти і обшуки, цензура, в той час, як певним, обраним людям було все можна.

Добре, що про радянський час почали писати. Бо та парадигма, яка досі була - це те, що це була тюрма, там було жахливо, страшно, неможливо жити. А перед тим була парадигма соцреалізму - як все чудово в радянському союзі. Але ж жили мільйони людей. Любили, раділи, створювали сім'ї, робили відкриття, мали хобі, займалися спортом, вчилися. Це і показано в книжці. Що життя було різноманітне, і люди жили по-різному. Були культурні члени цк, були жорстокі, були продажні комсомольці і чесні, ідейні. Що Прохорова, напевно, одна з найпатріотичніших героїнь роману, при цьому вважає себе невиправною комуністкою і пишається цим.

Цікаво, що після першої книжки склалося враження, що Бакланов - ледь не удвічі старший за Клавку, з жовтим лицем, хижо і по-власницьки наклав лапу на Клавку, що вона вибрала його лише з матеріальних вигод. В Юрі цього всього немає. Так, відчувається, що в них не пристрасть і любов до труни, але цілком спокійне рівне щасливе сімейне життя. Чи то час минув і все вирівнялося, чи то авторка забула й інакше розставила акценти.

І вже зовсім кумедно виглядають численні згадки авторки про себе маленьку, як її вигулював Лукаш і про її батьків. Хоча має право - це ж її книжка.

Очевидно, буде третя книжка? Яка-небудь Катя. Про життя вже у 80-х з тою ж нестаріючою Клавкою в центрі.