Into the Water

Перше, що мене трохи обурило, — це переклад назви. Мовою оригіналу назва книги — «Into the Water», не «Under the Water» чи, тим паче, «Deep Under the Water». Назва мала б бути перекладена як «У воду» чи «Під воду». Здається, що різниця невелика. Але… Назва вказує на віднесеність до сюжету, до дій дівчат, які нібито топилися у річці, стрибали «у воду», чи їх хтось штовхав «у воду», тобто виражає намір чи саму дію. А «Глибоко під водою» більш інертна назва, яка відразу наштовхує хіба що на секрети, які та вода ховає. Але нехай.

Анотація роману обіцяє нам щось цікаве, з біса таємниче і навіть містичне. Чекаєш незвичайних поворотів сюжету і розв’язки, яка вразить і змусить скрикнути: «Ну нічого ж собі!» Ти відкриваєш першу сторінку... і починається. Оповідь ведеться від декількох персонажів, а на історіях деяких інших акцентує увагу автор. Це надзвичайно заплутано й незрозуміло, адже цих персонажів дуже багато, на початку вони всі тобі незнайомі. Чому одні оповідають від свого імені, а за інших говорить автор? Не зрозуміло. (До речі, здається, цю фішку письменники запозичили з фанфікшену, де є таке поняття як POV (Point of View), що полягає в розповідях різних персонажів від свого власного імені в межах однієї розповіді. Таким чином, кожен освітлює одну й ту ж ситуацію зі своєї точки зору). Так, це надає об’єктивності самій історії, а читач в свою чергу обізнаний краще за всіх персонажів і рівняється у цьому знанні з автором. Але на початку це дуже заплутує…

Проте, цілком зрозуміло, чому Гокінз обрала таку тактику. Вона з усіх сил намагається вас заплутати і затягти у вир своєї історії. Вона подає міркування героїв уривками, не досказує, приховує, не називає речі своїми іменами… Як наслідок, перші сторінок 50-90 читати важко і хочеться кинути, бо всі персонажі видаються психопатами зі своїми скелетами у шафі, і це неймовірно напружує. Думаю, це авторка також робить спеціально!

Та ось ти на 120-150-ій сторінці. Це вже половина книги. І тут тебе вже ніби затягує, починаєш вибудовувати якісь припущення, гіпотези… І тобі хочеться читати, читати, читати далі, щоб дізнатися, чи вірні вони. А далі гіпотези починають справджуватися. І коли у розповідях від персонажів починає з’являтися більше інформації… все розплутується надзвичайно швидко. Як результат — з усіє інтриги виходить справжній пшик і розчарування! Всі оті таємниці й навіть містицизм зводяться до банальних життєвих ситуацій. Причому банальних в самому нецікавому значенні.

Чорт, навіть ота ситуація на кухні з закритими дверями… Я просто на тому моменті вигукнула: «Серйозно?! Може, кінцівку зробиш точно таку ж як у «Дівчина у потягу». Невже фантазії не вистачило?» Слава їй, що хоч повернула в інше русло. Розв’язка приходить раптово, але навряд чи дивує, бо десь сторінок за десять чи навіть двадцять до неї ти вже здогадувався, що так і буде. І навіть останнє речення, яке б мало стати повною несподіванкою, насправді не дивує, бо воно теж було досить прогнозованим…

Я правда у багатьох відгуках бачила фрази «ця книга куди краща за «Дівчину у потягу», «Гоукінз розкрила свій талант, потенціал і т.п.». Чорт, та навіть на обкладинці є слова Клер Макінтош, авторки «Хто не заховався»: «Цікаво, чи можна сказати, що «Глибоко під водою» така ж чудова, як і «Дівчина у потягу»? Вона краща. Це тріумф».

Так от, ніфіга! «Глибоко під водою» для мене точно така ж, як і «Дівчина у потягу». Ніякої різниці я не побачила. Так само цікаво лише до половини. Хіба що фінал у першому романі хоч і був банальний, проте таки додав екшну, а тут ніякого сплеску: тихо й нецікаво. Тому, соррі, але я взагалі не зрозуміла, що ви в ній знайшли. Можливо, Гоукінз і вміє створювати інтригу і затягувати в сюжет, але вона не вміє гарно й так само цікаво цей сюжет розплутувати, а зазвичай, це навіть більш важливо (для порівняння, рекомендую прочитати «Тінь вітру» Карлоса Сафона).

Моя оцінка: 5 з 10 (за інтригу)

P.S. Що ще є, не знаю… вбогим для історії — це відсутність хоч однієї цікавої думки на всю книгу, за яку хотілося б схопитися, задуматися… затвітити врешті-решт!

Єдине, що справді повчального можна винести — це те, що варто говорити з людьми, а тим паче, найдорожчими. Бо часто ми не бачимо правди за обрАзами, накручуємо себе, ламаємо життя собі й іншим, а коли «прозріваємо»… може бути вже надто пізно для того, щоб вибачатися чи щось виправляти.

Понравилась мне книга Полы Хокинс "Девушка в поезде", увидев новую книгу "В тихом омуте" решила поверить принципу "дальше-лучше" (конечно так далеко не всегда) но все же. Книга оказалась в стиле "начали за здравие - закончили за упокой".
Занудно.. прочитала быстро только потому что надеялась на то, что сюжет таки реанимируется и в конце я восторжено вскринку "вах!" Увы.. В центре сюжета ВОДА, везде ВОДА, все связано с ВОДОЙ (рукалицо), какие то тайны и легенды.. Первая книга "Девушка в поезде" тоже далеко не шедевр, однако она цепляющая, интригующая и легко читаемая. Не советую, но если очень сильно хочется прочтите и убедитесь в правдивости моего отзыва.

Книга понравилась, в сюжете очень много персонажей, которых сначала тяжело запомнить, и приходиться все время возвращаться к прочитанным ранее страницам. Но когда я составила себе небольшую схему, кто чья дочь, подруга, брат, сват и тд., дело пошло гораздо быстрее. И потом уже не возможно остановиться. Книга все время держит в напряжении, начинаешь перебирать кто может быть убийцей, и до последних страниц об этом трудно догадаться! Чего нельзя сказать о «Девушке в поезде» этого же автора, там об убийце догадываешься намного раньше, да и первая часть книги иная, если в «девушке» героиня долго ноет о своих проблемах, жалуется на свою чёртову жизнь, то в «омуте» все новые и новые тайны открываются значительно быстрее, а уж проблемы тут у всех, поверьте! Кстати, скоро должны снять фильм, думаю будет интересно.

Общее впечатление от книги 5-/5

Начав читать, история кажется через чур запутанной. Не понятно зачем автор рассказывает обо всех жителях маленького городка, путает нас в именах, событиях. Уже к середине (а то и раньше) книги, кажется что ты прожил в этом городке некоторое время, и сам обо всех всё знаешь. Таким образом у тебя складывается полная картинка событий: какой человек, обстановка вокруг него, и даже пейзажи. Буд-то ты сам видел ту реку, знаешь какой устрашающей она может быть.
Ни разу не жалею что прочла эту книгу и буду рекомендовать её Вам без единого спойлера.

На протяжении всей книги, меня не раз посещала мысль «Что за….?». Но давайте по порядку.
Сюжет. Судя по всему, автор не стала долго размышлять над общей картиной происходящего, поэтому получился довольно таки избитый сюжет: маленький городок, в котором по необъяснимым причинам нескольких женщин находят мертвыми в реке. Также имеются жители города, не без своих скелетов в шкафу и не имеющие симпатии к одной из главных жертв.
Повествование идет размеренно, последовательно, без каких-либо ярких моментов, что навевает скуку. Понять, что конец должен быть неожиданным, можно еще с первых страниц, но особо он не впечатлил.
Герои. Повествование ведется от 9 действующих лиц, которые так, или иначе связаны с погибшими.
Все персонажи получились поверхностные, их действия предсказуемы, что читать иногда становилось невыносимо скучно.
Присутствие некоторых персонажей в романе для меня до сих пор остается загадкой. Например, зачем в таком «остросюжетном романе» нужна старуха-медиум, которая разговаривает с рекой и духами? Или может молодая женщина детектив, которая только и делает, что выслушивает грубости от жителей городка? Мне это было не понятно.
Понравилась ли мне эта книга? Нет. По моему мнению, книга должна вызывать эмоции. Не важно, положительные это эмоции, или, наоборот, отрицательные. Эта книга никаких эмоций у меня не вызвала, прочитать один раз и забыть.
Оценка: 1/5.