
"... вот-вот замечено сами-знаете-где"
russischergeist
- 39 918 книг

Ваша оценкаЖанры
Ваша оценка
У педагогіці кажуть, що порівнювати людину можна тільки з нею самою. Як людина, яка прочитала всі опубліковані твори Люко Дашвар, цілком можу проаналізувати розвиток автора у площині "прогрес-регрес".
Знаєте, це абсолютний крок назад. Навіть стрибок. Не інакше. Після Покрову шанувальники творчості Ірини Чернової очікували чогось неймовірного, вражаючого. По факту видається, ніби авторка знайшла якісь старі нотатки періоду написання книги Село не люди і додала туди елементи книги Покров . Вийшло, як колись співала Таня Буланова, «Я его слепила из того, что было…» і далі за текстом.
Окремо хочу сказати про назву роману. У Люко Дашвар вони завжди символічні, побудовані на грі слів і є ключем до твору. Проте й тут не все гут. Ініціація, як пише вікі, то є "звичай, суть якого полягає у переведенні юнаків і юнок у дорослі вікові класи". За сюжетом твору йдеться не зовсім про це. Скоріше маємо справу з випробуванням-іспитом, подоланням перешкод, які ставить перед собою сама людина, а не хтось сторонній. Але то вже деталі.
Ну і про плюси. Не все ж дьоготь.
Сюжет, як завжди у Люко Дашвар, цікавий і такий, що зачіпає, примушує замислитися (думаю, не тільки я замислилася про те, ким є на 100%, хоч міркування дідуся Реформаторського більше ніж мутні). Образи яскраві, є в них те, що додає упізнаваності й робить їх схожими на реальних людей. Але ідея йти різними стежками до фіналу, у якому всі образи чудернацьким чином поєдналися, як на мене, невдала. Та й епізоди сільського/хутірського життя традиційно вдаються авторці значно краще, аніж урбаністичні.
Сподіваюся, наступна книга Люко Дашвар буде кращою.
Для тех, кто читает на русском
В педагогике говорят, что сравнивать человека можно только с ним самим. Как человек, прочитавший все опубликованные произведения Люко Дашвар, вполне могу проанализировать развитие автора в плоскости "прогресс-регресс".
Знаете, это абсолютный шаг назад. Даже прыжок. Не иначе. После книги Покров поклонники творчества Ирины Черновой ожидали чего-то невероятного, впечатляющего. По факту кажется, будто автор нашла какие-то старые заметки периода написания книги Село не люди и добавила туда элементы книги Покрову . Получилось, как когда-то пела Таня Буланова, «Я его слепили из того, что было ...» и далее по тексту.
Отдельно хочу сказать о названии романа. У Люко Дашвар они всегда символические, построенные на игре слов и являются ключом к произведению. Однако и здесь не все гут. Инициация, как пишет вики, это "обычай, суть которого заключается в переводе юношей и девушек во взрослые возрастные классы". По сюжету произведения речь идет не совсем об этом. Скорее имеем дело с испытанием-экзаменом, преодолением препятствий, которые ставит перед собой сам человек, а не кто-то посторонний. Но это уже детали.
Ну и о плюсах. Не все ж деготь.
Сюжет, как всегда у Люко Дашвар, интересный и такой, что затрагивает, заставляет задуматься (думаю, не только я задумалась о том, кем являюсь на 100%, хотя соображения дедушки Реформаторского более чем мутные).
Образы яркие, в них есть то, что придает узнаваемости и делает их похожими на реальных людей. Но идея идти разными путями к финалу, в котором все герои причудливым образом соединились, на мой взгляд, неудачная. И эпизоды сельского / хуторского жизни традиционно удаются автору значительно лучше, чем урбанистические.
Надеюсь, следующая книга Люко Дашвар будет лучше.

І ця книга реально про дурнуваті думки і вчинки. Бо інакше описати поведінку героїв не вдається.
Першу половину книги я взагалі не могла повірити, що читаю Люко Дашвар. Після її ранніх творів цей здавався прісним і не таким захопливим. Очікування, на жаль, не справдилися. Хоч були, звісно, і хороші моменти. З другої половини сюжет уже почав набирати обертів, тримати в напрузі. Але це вже не могло остаточно знищити негативного враження.
Не можу не похвалити талант авторки до вигадування таких неймовірних переплетінь долі, що й не розумієш, як таке може спасти на думку. От за це я й люблю її книги. Але також за треш, як би дивно це не звучало. Після прочитання «На запах м'яса» Люко Дашвар , «Мати все» Люко Дашвар та «Село не люди» Люко Дашвар я думала, що напруга в новій історії вихлюпуватиметься через край. Та, на жаль, не склалося.
Також досі не можу зрозуміти, які емоції в мене викликає одна з головних героїнь — Меланія. Вона абсолютно неоднозначна людина. Як і майже всі інші персонажі, з якими нас знайомить Дашвар. Їй вдається створювати такі образи, які не забуваються з плином часу.
Не можу сказати, що шкодую про витрачений на цю історію час. Це непогана книга, але й вражено охнути вона мене не змусила.
И эта книга реально о глупых мыслях и поступках. Ибо иначе описать поведение героев не удаётся.
Первую половину книги я вообще не могла поверить, что читаю Люко Дашвар. После её ранних произведений это казалось пресным и не таким захватывающим. Ожидания, к сожалению, не оправдались. Хотя были, конечно, и хорошие моменты. Со второй половины сюжет уже начал набирать обороты, держать в напряжении. Но это уже не могло окончательно уничтожить негативного впечатления.
Не могу не похвалить талант автора к придумыванию таких невероятных сплетений судеб, что и не понимаешь, как такое может прийти в голову. Вот за это я и люблю её книги. Но также за трэш, как бы странно это не звучало. После прочтения других её историй я думала, что напряжение в новой будет выплёскиваться за края. Но, к сожалению, не сложилось.
Также до сих пор не могу понять, какие эмоции у меня вызывает одна из главных героинь — Мелания. Она абсолютно неоднозначный человек. Как и почти все остальные персонажи, с которыми нас знакомит Дашвар. Ей удаётся создавать такие образы, которые не забываются с течением времени.
Не могу сказать, что жалею о потраченном на эту историю времени. Это неплохая книга, но и потрясенно охнуть она меня не заставила.

Мистецтво – це постійний експеримент. І, як відомо, результат невдалого експерименту – теж результат. Результат жіночого роману української письменниці Люко Дашвар – нудьга і відраза.
Почати варто з того, що я чудово розумію як цільову аудиторію, так і призначення рожевих романів: вони створені жінками для жінок. Однак, це не означає, що читачі чоловічого роду не мають права наближатися до книг із квітчастими обкладинками. Також, це не означає, що авторці дамського чтива можна уникати жанрових правил.
Як окремий напрям в літературі, жіночий роман містить свої закони. І хоча деякі з них можна упустити (обов’язковий щасливий кінець до прикладу), інших же опускати не слід. Тому я не говоритиму про ліниві сценарні ходи, як надання оточенню якостей персонажа, тільки тому, що героїні більше ні з ким поговорити у сцені (розмови із реальністю) чи введення нової сюжетної інформації через сни (із по-хорошому складним дійством такі допущення неминучі); не говоритиму про специфіку стосунків, де персонажі відносяться один до одного як до шматка м’яса і називають це пристрастю; і про недоцільні імена, створені самим сентименталізмом (так, я про персонажа на ймення Блек) писати також не стану. Усе перелічене можна було б пробачити, якби не одна найважливіша помилка – головний герой.
Меланія – персонаж, який виступає оповідачем у першій, третій та, частково, в заключній четвертій частині, в історії займає місце протагоніста, тобто героя, навколо якого відбуваються сюжетні події. І, окрім ведення розповіді, її основне завдання – змусити читача переживати за власну долю та викликати у нього симпатію, бажання асоціюватися з героєм. Але її, Меланії, самозакоханість та егоцентризм не дозволяє цьому статися. Хто захоче слідкувати за життям персонажа, пиха якого проявляється прямим текстом у кожному абзаці? Таких людей достатньо у реальному світі, і якби вони мені подобалися, я б не став занурюватися у вигадані. Тож, для тих, хто не розуміє, чому цей насправді цікавий роман не викликав захоплення, висуну теорію – справа у Меланії.
Адже навіть якщо приписати їй завдання не героя, а антигероя, то вона все одно не справлятиметься зі своїми обов’язками.
Антигерой – це протагоніст, цінності якого для нас
чужі, чи просто незвичні для людини, яку ми вважаємо порядною. Це може бути найманий вбивця, який винищує ціле місто, щоб помститися за смерть брата, чи водій, що збиває собаку тільки за те, що в дитинстві його улюблена дворняга відкусила палець. Тобто персонаж, який має право чинити неправильно, бо ми розуміємо чому він це робить. Розуміємо мотиви, які спонукають його до злих на перший погляд дій.
Меланія ж просто носиться від локації до локації й робить або те, що не хоче, або те, що не треба. Або те, що хоче. А може й те, що просто треба. Вона не керується принципами, поглядами чи переконаннями. Вона не взаємодіє з оточенням. Вона не така цікава, як каже.
Про це, до речі, свідчить і друга частина роману. Погодьтеся, події, що розгорнулися на хуторі поблизу Карасівки – це справді хороший приклад української камерної історії. Та ще й із соціальними коментарями та викриттям людських вад – знахідка, а не повість! І хіба це не через цікавих персонажів, за думками яких так і хочеться прослідкувати? Хіба не через доброту і осмисленість Павла Перегуди ми вперше по-справжньому зацікавилися подіями описаними в «Ініціації»?
Напевно, так.
Втім, звідки мені знати?

Глухий кут тому і є таким, що вийти з нього можна лише одним шляхом: виправивши помилки, які завели в нього.

Любов - найпоширеніший маркер в арсеналі тих, хто любить використовувати інших.
















Другие издания

