Folk med ångest

На жаль, складається так, що людина, яка прийшла на роботу в тяжкому настрої, матиме більше співчуття від колег і начальників, якщо скаже «мене мучить похмілля», аніж «мене мучить тривожність». Щодня ми зустрічаємо людей, які почуваються так, як ми з вами, тільки-от багато з них просто не розуміють, що з ними відбувається. Ці чоловіки й жінки місяцями не можуть нормально дихати, вони ходять то до одного лікаря, то до іншого, бо їм здається, що в них хворі легені. Тільки тому, що їм так тяжко визнати, що насправді це щось інше всередині… зламалося. Що це душевний біль, невидима свинцева вага в крові, невимовний тягар на грудях. Мозок обманює нас, каже, що ми помремо. Але, Заро, наші з вами легені здорові. Ми не помремо.

Коли вони з сестрою були ще дітьми й жили вдома, коли всі ще були щасливі, Джек якось запитав у мами, як вона може сидіти біля людей, які помирають, у їхні останні години, без можливості їх урятувати. Мама поцілувала його в голову й сказала: "А як можна з'їсти слона?". Джек відповів, як відповідає дитина, яка всоте чула той жарт: "По шматочку, мамо". Вона розсміялася так, як сміються батьки вже всоте. А тоді міцно взяла його за руку й мовила: "Ми не можемо змінити світ, часто навіть не можемо змінити людей. Але... по шматочку. Можна допомагати тоді, коли маємо змогу. Рятувати тих, кого можемо врятувати. Робити все можливе. І намагатися в якийсь спосіб сказати собі, що... цього достатньо. Щоб могти жити з тим, що нам не вдалося, і не піти на дно".