Цитаты из книги Молоко з медом

— Йдеться про Лео.
— Пам’ятаєш? Той міфічний герой, засмаглий під португальським сонцем, якого вона кохала все життя, хоч ніколи з ним не розмовляла?
— Ага, — невпевнено відповіла Каська. — Ну, може, і так.
— То цього разу вони собі вже поговорили. Без слів, ге-ге.
— Лінка! — вигукнула Наталія.
— А що таке? Ви ніжно дивилися одне одному в очі…
— Певне, що дивилися, — погодилася Наталія. — Боже, дівчата, він неймовірний...
— Я їду до Португалії на цілий рік, — раптом заявила Наталія.
— Що? Як?
— Ну, так. Лео знайшов для мене роботу в барі. Жити можу в нього. Вивчу мову, зубритиму хімію й фізику, а далі побачимо.
— А що каже мама?
Наталія знизала плечима.
— Норм. Я ж доросла. Вона навіть зраділа. Після всього… Розумієте, вона боялася, що я зламаюся й знову почну робити дурниці. А коли поруч Лео — мені точно нічого не загрожує.

Він саме заходив до бару. Їхні очі зустрілися. Лео. Її прекрасний Лео. Востаннє вона бачила його два роки тому, але здалеку. Він завжди був недосяжний. Але не сьогодні. Зараз достатньо простягнути руку. Та й вона змінилася. Перестала бути такою несміливою.
Виявилося, що досить одного погляду. І ось вони йдуть понад морем удвох. Наталія сподівалася, що мама не образилася, що донька вже першого дня не проводить часу з нею. Бо Наталія думала про одне. Про те, що мріяла про цю зустріч багато років, а здійснилася мрія саме тепер, коли вона в найгіршому стані, у найчорніший період її життя. І от їй вдалося з ним познайомитися.
— Hey, I think we’ve met, — сказав він. — Гадаю, ми вже бачилися.
— Так, — відповіла Наталія польською. — Я була закохана в тебе дуже давно, знаєш? Але ти завжди десь зникав, я не могла з тобою навіть поговорити. Лише тепер.
— What? — здивувався хлопець. — Що?
— Nothing. — відповіла вона. — Нічого. Sim. Yes, we have.
Так, колись ми вже познайомилися. Принаймні, бачилися. Це було так давно, немовби в іншому столітті.

— Гей, — звернувся він до Заді. — Чого ти така? Образилася на мене?
— Адріане, — промовила вона, вимовляючи його ім’я, як і всі тут, із м’яким «р». — Я не образилася. Просто… не хочу.
— Але чому?
— Бо не люблю таких, як ти.
— Яких таких?
— Таких, що роблять дівчині дитину, а тоді тікають.
Усі це чули. Усі. Обличчя Адріана почервоніло й кольором нагадувало тепер одну з його абстрактних картин. Звідки вона знає? Навіщо каже це йому?
— Але… звідки…
— Світ тісний, Адріане. А в Інтернеті є все.
— Ти мене перевіряла? — його це шокувало.
— Скажімо так: хотіла з тобою краще познайомитися. А із хлопцем найкраще знайомишся, коли бачиш його друзів, хіба ні? Зрештою, так, перевіряла. Після того, як мій колишній хлопець виявився злочинцем, я перевіряю всіх і все. І що? От тільки більшості немає чого приховувати. А тобі є.

— Ти добре пам’ятаєш дідуся? Маминого батька?
— Ні, майже зовсім не пригадую.
— Але ти знаєш, що він був важкою людиною?
— Щось там знаю. Але небагато.
Бабуся зітхнула.
— Ти не знаєш його історії?
— Ні.
— Він… під час війни він був малим хлопчиком. Йому було вісім, коли німці розстріляли всю його родину. Він утік, переховувався, тоді хтось йому допоміг. Він вижив. Якась польська родина його прихистила. Згодом виїхав до Кракова, знайшов роботу. Познайомився із твоєю бабусею. Але пережите так на нього вплинуло, що він більше ніколи не став нормальною людиною. Був суворим, дратівливим, вибухав гнівом.
— Боже, я не знала, що з ним сталося…
— Про певні речі тоді голосно не говорили. Твоя бабуся була за нього набагато молодшою. І в усьому його слухалася. Щойно я ввійшла туди, як побачила, що щось було не так. Він постійно на неї кричав. Що прибори погано вичищені, що картопля недоварена. А вона тільки усміхалася… Твоя мама сиділа як зайчик, і щойно він крикне — відразу тремтіла… Розумієш, люди після війни… Дехто більше ніколи не став нормальним. Ці люди просто пережили забагато. Так чи сяк, атмосфера була дуже напруженою. Я ж цього не знала, лише згодом Збишек мені розповів. Ну, а він, твій дідусь, почав мене розпитувати. Про нашу сім’ю...
— Так, час і тобі про це довідатися. Мій батько був німцем. Шалене кохання. Неймовірне. Але в ті часи… Розумієш?
— О Боже…
— Таке тоді траплялося. Був 1944 рік, війна закінчувалася, а молодість залишалася молодістю. Щоправда, це було заборонено...
— І от тоді, коли твій дідусь дізнався… Він так страшно розлютився. Я не знаю, що там було далі, бо ми пішли. Я і Збишек. Вони… Вони ж навіть на весілля не приїхали, ти знаєш? Твій дідусь не зміг змиритися з тим, що в жилах його зятя тече німецька кров. Для нього це було неприйнятним.

І відразу почався полонез. І те, що здавалося Лінці жартом, раптом виявилося реальністю, бо дівчина танцювала в першій парі. Пані Суско, явно після розмови з директоркою, сказала, що вони чудові: високі й такі елегантні. Бо й Оскар виглядав гарно, костюм йому дуже личив. Стрункий, мужній, де й подівся товстунчик, яким він був колись. Справжній мужчина. Залунала музика — і горда Лінка в парі з не менш гордим Оскаром вела за собою майбутніх випускників. За ними — Азор з Наталією, вродливою, як завжди, далі Зуза зі своїм новим хлопцем.