Тіні

«Тіні» Марічки Крижанівської — нове слово в сучасному бурхливому розвитку української жанрової літератури. Фактично, перед нами перший в історії гуцульський детективний роман! Гуцульський — не за поверховим зовнішнім антуражем і не за випадковою пов’язаністю з цією відомою карпатською територією. Ідеться про детектив, занурений у прадавні вірування гуцулів, коли ще люди та духи разом творили гармонію Всесвіту, відтак із документальною точністю перепущений через процес зйомок легендарних «Тіней з...

Жанры

Рейтинг LiveLib

3,9

30 оценок

5
40%
4
33%
3
20%
2
7%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 34Хотят прочитать 31

Рецензии

sireniti3 ноября 2020 г.
Світ, як казка.
Кожного разу, читаючи книги, подібні цій, радію, що в нашій сучасній літературі є письменники, якими варто пишатися.
«Тіні» Марічки Крижанівської мене в полон взяли одразу. А як же інакше? Адже це не просто Тіні, це Тіні забутих предків, про фільм, який став гордістю і окрасою українського кінематографу.
Авторка взяла на себе сміливість розказати нам, як знімалась легендарна стрічка. Але не процес самих зйомок, а як спогади кілька десятиліть потому. Щось взяла з реальності, щось домислила, і, як на мене, вийшла чудова містична історія, приправлена гуцульським колоритом, небувалої краси природою, і легкою ноткою ностальгії.
Та ще й розбита на три пласти часу: сьогодення, 60-ті роки, коли знімали знамениту стрічку, прадавні часи.
Журналістка Олеся їде в Карпати, щоб зняти сюжет про легендарний фільм не менш легендарного Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Разом з нею її вірний оператор, з яким вони давно вже спрацювались. З ним Олесі легко і просто, він вірний друг, на нього можна покластися, йому дівчина довіряє, як собі. Нічого не нагадує? Так, все йде до того, що на нас чекає ще одна любовна лінія, не тільки Марічка і Іван знайшли своє кохання на широкій полонині.
Олеся і Тарас теж полонилися магією гір і стародавньою легендою. Але про легенду їм тільки ще доведеться взнати, а кохання… Воно теж іще визріває, як добре вино.
Скоро, дуже скоро три історії зіллються в одну, і почнеться вже інша, найновіша, і, можливо,
в ній буде менше секретів, або не буде зовсім.
Але ж так не буває, еге ж?
Марічка Крижанівська написала неймовірний роман. Вона поєднала вимисел, реальність і давні легенди. Мандрівка в часі виявилася чудовою.
Так, найцікавіше було читати про Гука, якого всиновив Чугайстер, як він вплинув на долю красуні Марічки і легеня Івана. Якою драмою все це обернулося, описав М. Коцюбинський, а С. Параджанов зняв фільм.
Про зйомки фільму читати було ще захопливіше. Багато чого взнавала вперше. Зверталася до ґуґлу.
Це просто неймовірна історія. Вона заслуговує бути описаною в книжках.
Так, сучасність - то вже не так вишукано. Але тим не менше, доцільно. Бо Тіні - це не тільки минуле, тіні - це ми також.
Перевод.
Каждый раз, читая книги, подобные этой, радуюсь, что в нашей современной литературе есть писатели, которыми стоит гордиться.
«Тени» Маши Крыжановской меня в плен взяли сразу. А как же иначе? Ведь это не просто «i> Тени , это Тени забытых предков , это о фильме, который стал гордостью и украшением украинского кинематографа.
Автор взяла на себя смелость рассказать нам, как снималась легендарная лента. Но не процесс самих съемок, а как воспоминания, несколько десятилетий спустя. Что-то взяла из реальности, что-то додумала, и, на мой взгляд, получилась замечательная мистическая история, приправленная гуцульским колоритом, небывалой красоты природой, и легкой ноткой ностальгии.
Да еще и разбита на три пласта времени: настоящее, 60-е годы, когда снимали знаменитую ленту, древние времена.
Журналистка Олеся едет в Карпаты, чтобы снять сюжет о легендарном фильм не менее легендарного Сергея Параджанова - «Тени забытых предков». Вместе с ней её верный оператор, с которым они давно уже сработались. С ним Олесе легко и просто, он верный друг, на него можно положиться, ему девушка доверяет, как себе. Ничего не напоминает? Да, всё идет к тому, что нас ждет еще одна любовная линия, не только Маричка и Иван нашли свою любовь на широкой долине.
Олеся и Тарас тоже пленились магией гор и древней легендой. Но о легенде им только еще предстоит узнать, а любовь ... Она тоже еще вызревает, как хорошее вино.
Скоро, очень скоро три истории сольются в одну, и начнется уже другая, самая новая, и, возможно, в ней будет меньше секретов, или не будет вовсе.
Но так не бывает, да?
Маричка Крыжановская написала невероятный роман. Она соединила вымысел, реальность и древние легенды. Путешествие во времени оказалась превосходным.
Очень интересно было читать о Гука, которого усыновил Чугайстер, как он повлиял на судьбу чернобровой Марички и красавца Ивана. Драму всего этого описал М. Коцюбинский, а С. Параджанов снял фильм.
О съемках фильма читать было еще увлекательнее. Множество новой информации, даже гуглилаб удостовериться, правда ли тот, или иной факт.
Это просто невероятная история. Она заслуживает быть описанной в книгах.
Ну да, современность уже не так изысканно. Но тем не менее, целесообразно. Потому что Тени - это не только прошлое, тени - это и мы тоже.
Читать далее
50
352
BukaKate31 октября 2020 г.
Про цю книгу я дізналася з буктьюбу, і одразу додала її в список бажань. Справа в тому, що я маю слабкість до літератури, пов'язаної з кіно, як документальної, так і художньої. А тут ще й блогери, чиї смаки з моїми переважно співпадають, нахвалювали роман наперебій, як було не спокуситись?
Виявилось, що книга має дуже цікаву структуру - в ній аж три часові лінії і, відповідно, троє головних героїв. Найменше мені сподобалась лінія сучасності, центральним персонажем у якій є журналістка на ім'я Олеся. Вона їде у Карпати знімати сюжет до ювілею виходу культового фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Там вона випадково дізнається, що Марічка Гутенюк - це не вигадка Коцюбинського, а цілком реальна особа, а вона сама є далекою родичкою Марічки. Мені не сподобалась Олеся, а те, з якою легкістю вона добуває інформацію про людей, які жили бозна в яку давнину, коли у світі панувала магія, просто вганяло мене у ступор. Коротше, в цю героїню і в ці події я просто не повірила.
Друга лінія розгортається у 60-х роках, коли Параджанов знімав "Тіні забутих предків". Я читала про колосальну роботу, яку зробила авторка, щоб написати цю лінію, як належить, і маю сказати, що це помітно. Вона знайшла багато інформації про те, як проходили знімання, людей, які брали у них участь та, звісно ж, про самого Параджанова. Як на мене, це найцікавіша частина книги. Кожний розділ, який повертав нас у середину минулого століття, я просто проковтувала.
Події третьої лінії розгортаються у сиву давнину, коли поруч з людьми жили різні духи та казкові створіння. Ми бачимо їх очима Гука, людського хлопчика, якого відібрав у Бісиці та всиновив Чугайстер. Гук знайомиться з Іваном та Марічкою, про яких пізніше напише у своїй повісті Коцюбинський. І це знайомство стане фатальним для усіх них. Ця частина роману мені сподобалась через неоднозначного головного героя та величезну кількість найрізноманітніших істот з карпатського фольклору.
В кінці всі лінії сплітаються воєдино і досягають кульмінації. Тільки от ефекту "вау" я не відчула. Знаєте, у Кінга таке часто буває. Коли він налаштовує тебе на епічну битву і переконує в тому, що лиходій фактично непереможний, а потім герої за 1-2 абзаци надирають йому зад. От тут те саме.
Загалом, книга мені скоріше сподобалась. В список улюблених вона в мене не увійде, але назвати час, який я з нею провела, витраченим дарма, у мене язик не повернеться. Може, за кілька років я її навіть перечитаю.
Читать далее
6
207
RVon10 апреля 2019 г.
У этой книги, в отличие от многих других, есть две ярко выраженные грани, между которыми можно провести линию - исторические факты и художественная часть. И как бы мне не хотелось этого делать, все же стоит признать, что для меня они противопоставляются как хорошое и плохое, один большой плюс и такой же минус. Как закоренелый любитель действий без слов и слов без действий я была очень разочарована, а как человек, который хотел снова оказаться в атмосфере любимой школьной повести - жутко обрадована. Что же для вас важнее - решать вам.
Книга поделена на три части, три таймлайна, которые попеременно чередуются и дополняют друг друга, и действия которых крутится вокруг повести Михаила Коцюбинского «Тени забытых предков». Линия съёмок фильма, в которой фигурирует известный режиссёр Сергей Параджанов, определенно полюбилась мне больше всего - замысловатые слова, яркий колорит и описание пейзажей заставили меня трепетать так же, как и когда-то от упомянутой выше повести, а чудеснейшие гуцулы только дополняли природу своей любовью к жизни, открытостью и первозданной возможностью удивляться и радоваться. Стоит заметить, что именно в этой линии преобладают исторические факты, которые писательница тщательно выведала из письменных источников, людей, что застали съемки, и даже актеров и их родственников. В целом, картинка получилось безумно сочной и интересной, и я с нетерпением ждала разделов про 60-ые годы.
Второй линией были события нашего времени, ведущей своё начало от небольшой команды от телеканала, которая поехала снимать сюжет про создание фильма, и в пути узнала больше о своей истории и о друг друге. Эта часть получилось самой нелюбимой и невзрачной для меня - шаблонная главная героиня с эмоциональным уровнем ребёнка и загадочный оператор «плохиш» скорее вышли из непутёвого любовного романа, чем дополняли гармоничную и красивую линию теней. Детективный сюжет, который преобладал именно в этой линии, вполне можно было разгадать ещё на половине, и развязка этой части получилось наименее эффектная из всех. С этим разделом мне было совсем не жалко расставаться, и я была рада дочитать последние строки глав с участием журналистов.
Третья линия, в которой описываются непосредственно события повести и то, что осталось «за экраном» вызывала скорее больше вопросов, чем ответом. Немотивированные действия, охарактеризованные лишь одной фразой, непонятные лишние персонажи и сцены, которые не имеют никакого смысла скорее прибавились к минусам книги, чем к её плюсам. Из хорошего стоит заметить, что само переосмысление автора начатого Коцюбинским, но не проработанного мотива радует и хорошо дополняет оригинальную повесть.
Если говорить о недостатках романа в общем, то местами было ощущение, что любовных линий слишком много и большая часть не нужна для развития сюжета, а в небольшой объём книги автор попыталась впихнуть слишком большой объём информации, из-за чего получилось чрезвычайно большое количество действий и совсем нерасписанные персонажи, характеристику которых была дана из внешности и нескольких черт характера. Отдельная глава - язык автора, который к началу романа напоминал вырезки из забытых пабликов, где преобладали многоточия и обрубанные фразы, чье количество, к счастью, сократилось под конец. Чего стоит только шедевральное:

«Він себе вбив....
Убив через неї.....
Через її єгоїстичні бажання....
Вона була розбита вщент...»
после которого я боролась с порывом захлопнуть книгу и оставить её пылиться на верхней полке. Ужасное использование лексики вне стиля в неподходящих для этого местах оставили на моей душе неприятный осадок, после которого довольно таки сложно здраво оценивать книгу.
Я благодарна роману за то, что он вызвал у меня шквал ностальгии и сильнейшее желание ознакомиться с жизнью и творчеством Сергея Параджанова, однако неумелость автора местами строить диалоги и придерживаться одного стиля сильно отдалось в минусах книги, а если урезать историю до одного процесса съемки, то можно было бы с чистой совестью ставить наивысший балл.
Читать далее
4
209

Все рецензии

Цитаты

Baggins1 ноября 2020 г.
Від себе не втечеш. Треба або себе прийняти, або себе змінити - третього варіанту нема.
2
122
Baggins28 октября 2020 г.
Звичайних - цілий світ, а твоя доля - стати кимось більшим.
1
78
progrediamur18 марта 2019 г.
Синкопований ритм коломийки накручував, наче спіраль молекули ДНК, прадавні мелодії – старі, як і самі гори, стрімкі, як потічки, вічні, як буття.
1
104