Рецензия на книгу

• 

  BukaKate

  31 октября 2020

  Про цю книгу я дізналася з буктьюбу, і одразу додала її в список бажань. Справа в тому, що я маю слабкість до літератури, пов'язаної з кіно, як документальної, так і художньої. А тут ще й блогери, чиї смаки з моїми переважно співпадають, нахвалювали роман наперебій, як було не спокуситись?
  Виявилось, що книга має дуже цікаву структуру - в ній аж три часові лінії і, відповідно, троє головних героїв. Найменше мені сподобалась лінія сучасності, центральним персонажем у якій є журналістка на ім'я Олеся. Вона їде у Карпати знімати сюжет до ювілею виходу культового фільму Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Там вона випадково дізнається, що Марічка Гутенюк - це не вигадка Коцюбинського, а цілком реальна особа, а вона сама є далекою родичкою Марічки. Мені не сподобалась Олеся, а те, з якою легкістю вона добуває інформацію про людей, які жили бозна в яку давнину, коли у світі панувала магія, просто вганяло мене у ступор. Коротше, в цю героїню і в ці події я просто не повірила.
  Друга лінія розгортається у 60-х роках, коли Параджанов знімав "Тіні забутих предків". Я читала про колосальну роботу, яку зробила авторка, щоб написати цю лінію, як належить, і маю сказати, що це помітно. Вона знайшла багато інформації про те, як проходили знімання, людей, які брали у них участь та, звісно ж, про самого Параджанова. Як на мене, це найцікавіша частина книги. Кожний розділ, який повертав нас у середину минулого століття, я просто проковтувала.
  Події третьої лінії розгортаються у сиву давнину, коли поруч з людьми жили різні духи та казкові створіння. Ми бачимо їх очима Гука, людського хлопчика, якого відібрав у Бісиці та всиновив Чугайстер. Гук знайомиться з Іваном та Марічкою, про яких пізніше напише у своїй повісті Коцюбинський. І це знайомство стане фатальним для усіх них. Ця частина роману мені сподобалась через неоднозначного головного героя та величезну кількість найрізноманітніших істот з карпатського фольклору.
  В кінці всі лінії сплітаються воєдино і досягають кульмінації. Тільки от ефекту "вау" я не відчула. Знаєте, у Кінга таке часто буває. Коли він налаштовує тебе на епічну битву і переконує в тому, що лиходій фактично непереможний, а потім герої за 1-2 абзаци надирають йому зад. От тут те саме.
  Загалом, книга мені скоріше сподобалась. В список улюблених вона в мене не увійде, але назвати час, який я з нею провела, витраченим дарма, у мене язик не повернеться. Може, за кілька років я її навіть перечитаю.

  6 понравилось

  207