Аптекарь

Вони їхали битим путівцем, липи обабіч дороги ховали в кишенях зелених плащів медову молитву любові, розсіваючи над головами хапливе дзумріння бджіл. Далі дорога вела через квітучий луг, зграї метеликів, бабок, стрикоників і розмаїтих кузьок зривалися вгору з-під копит, щоб за хвилю опасти деінде в саму гущу трави і продовжувати цвіркотіти, дзижчати і сюрчати. Запахло чебрецем. З густої трави злітали з фуркотом перепілки, час від часу вистрибували зайці і знову зникали. Густа висока трава скидалася на зелене море з хвилями, що бігли до обрію, де юрмилися хмари, мов прочани.

Сміття то є цілий світ. Жиби ви знали, пане дохтір, сміття поділяється на літнє й зимове. Влітку сміття легше, але має багатший букет запахів, повно гнилі — різних лушпайок, стручків, розлізлої городини. Зимове тяжче, бо більшу частину його складає жужіль із п’єца і зола. Я знаю про кожну господиню не тільки те, що вона готувала на обід і на вечерю, але й те, як готувала. Приміром пані Коляндра варити не вміє. Що з тої мазурки візьмеш? У її смітті всі лушпайки грубі, вона ніколи не вгадає, кілько її родина потребує, і тому викидає багато зогнилої ярини. Я завше знаю, хто зупи варить на реберцях, а хто пісні. Я знаю, коли Філюсь Бубела прийшов додому п’яний, бо тоді у смітті повно черепків битого начиння впереміж із жіночим волоссям. Я знаю про всіх усе, що ся робе не тілько в кухні, а й у покоях, а про мене не знає ніхто нічого. Бо я тінь.

Мені колись думалося, що Рай і Пекло в нас самих. Але недавно спало на думку дещо інше. Я раптом збагнув, де насправді Пекло — воно тут, де ми зараз із вами живемо. Оце і є те саме Пекло, якого так боїмося, хоча насправді воно, може, й не таке вже страшне. Ми живемо в Пеклі, не підозрюючи цього, і плачемо, коли хтось його покидає, і самі зі страхом чекаємо кінця. Ви спитаєте, а де ж ті муки пекельні, де чортівня з розпеченими рожнами й голками? І я вам відповім: та тутечки, поміж нас. Людина ледь не повсякдень приймає якісь муки. Комусь вони здаються солодкими. Приходимо в цей світ з плачем і відходимо з плачем. Нас постійно катують спокусами, зрадами, брехнею, невдачами, самотністю, тугою. Чим, скажімо, втрата коханої легша за припікання вогнем? Чорти з булькочучими казанами — це лише барвиста картина того, що твориться в наших душах і довкола нас.