Цитаты из книги Ключ

Та найдужче я вжахнувся тоді, коли побачив у тому дзеркалі відображення ще одного чоловіка: чорний з лиця, у мокрій чорній одежі, заляпаний кров'ю, з проваленими очима й загостреним носом, він був зовсім не схожий на мене. Це вже був не я, а чужий мені чоловік, із чужим лицем і чужими запаленими очима, із чорним потойбічним поглядом, у якому скипілася невимовна туга. Це був суботній чоловік, якого цуралася сама смерть.

Якщо добре прислухатися, то можна почути, як у його вузенькому лобі поскрипують незмащені коліщатка.

Справжні дойди блефують і в безнадійних ситуаціях, а до того ж у тій пляшці, яку я відкоркував і мушу допити до дна, ще трошки лишилося. Так, може, ковточків зо три.

... і тоді я знов відчув у собі суботнього чоловіка, а може, не його в собі, а себе у ньому, не знаю, тільки я відчув несосвітенну тугу, мене пронизав чорний відчай суботнього чоловіка [...] і, можливо, я їв ті раки, які їли суботнього чоловіка, тобто я їв себе, я став витонченим канібалом, який наздоганяє сам себе, щоб з'їсти.

... бо вліз уже в шкуру суботнього чоловіка і справді виходило так, ніби шукаю самого себе [...] що я згубив самого себе, тобто самого себе повинен шукати.

Воно, це намисто, було вже для мене більш ніж фетишем, воно стало тим магічним об'єктом, на якому зосереджується кожен медіум, щоб прикликати привиди не лише з минулого, а й з майбутнього.

Чого я зовсім не знаю, то це астрономії. Не міг собі уявити, коли і з якого боку випливе місяць, якщо вітер розвіє хмари. Я тільки добре знав, яким буває місячний голос. Він підкорює обранців Сатурна, котрі тяжіють до чорного кольору і скорботних ідей. Вони полюбляють жити на вологих берегах річок та озер, де "сумно зітха верболіз".

Вітер не лише куйовдив сосни, він і річкою гнав чималі хвилі, які переливалися то сліпучими зблисками сонця, то мінливими тінями. Над водою цей вітрюган також був кручений, він не здіймав рівну, ласкаву хвилю, а коловоротив у воді темні виямки - так, ніби річкою мчали невидимі коні і залишали на ній глибокі сліди від копит.

... і причину всіх нещасть вбачаю лишень у цьому шматочку металу, погляньте, панове, він і досі у мене в кишені, ось він, цей найбільший речовий доказ, придивіться уважніше - це не куля, це звичайнісінький КЛЮЧ, плескатий, на три зубці (прошу не плутати із державним гербом), а тому я не вірю абату Агріпі, що число "три" є щасливим, що це рівновага, вихід із безвиході, вони, ці три зубці, прогризли моє серце, випили з нього кров, висушили його, мов міхур, і повісили на цвях перед дзеркалом.

Некричі, не кричіть. Цитьте!

Адже літо - це той єдиний рай, до якого впускають усіх грішників. Воно взяло мене на руки, приголубило, втерло носа і понесло аж на Андріївський узвіз, воно піднесло мене аж на маківку Андріївської церкви, щоб я, грішник, поцілував золотого хреста і був чемним хлопчиком ...

... і я ще раз переконався, що ці акули безсмертні, вони ніколи не вичерпаються, допоки буде на цьому світі нафта, спирт, цукор і політика ...

Тричі - це добре. Трійка, запевняє Сен-Мартен, - це вихід з антагоністичної двійки, який веде до рівноваги, а отже, й до успіху.

... я не міг звідси піти допоки, поки не знайду чоловіка, що з доброго наміру (я вірив у це) дав мені ключ, а потім, напевно, потрапив у біду і так ненароком завдав мені гризоти. Я житиму в цьому полоні, поки все не з'ясується, інакше ніколи не знайду собі спокою.

Вони навіть сватали мене до себе на службу, але я, як земляк славетного Григорія Савича, казав, що світ мене ловить, та не спіймає, хоч насправді той світ постійно хапав мене за шкірки, як паршивого кота...

Я хочу бути вітром. Не перснем, якого зодягають на палець кому заманеться, а вітром, що сам обіймає того, кого він хоче.

Літо – це той єдиний рай, до якого пускають усіх грішників.

Ніяке вороння не накаркає так людині, як вона сама собі може наврочити.

Мій народ не придумав багатьох слів щодо тонкощів любовної гри, мій народ стояв сторчака на буряках, рачки стояв на картоплі, він убивався біля тієї картоплі, щоб наступної весни знов загорнути її у землю, і йому не було коли займатися, pardon, такими дурницями.

Я знову побіг, але підганяв мене вже не розум, друге дихання дав мені сліпий інстинкт – назва йому страх, – так приречений затуляється від кулі, яка вже пробила його чоло, а він ще тримає в повітрі долоню.