Народ мій завжди буде

У Івася немає тата. Не питайте тільки чому. Лиш від матері ласку знати Довелося хлопчині цьому.

Він росте, як і інші діти, І вистрибує, як усі. Любить босим прогоготіти По ранковій колючій росі.

Любить квіти на луках рвати, Майструвати лука в лозі, По городу галопом промчати На обуреній, гнівній козі.

Але в грудях жаринка стука, Є завітне в Івася одно — Хоче він, щоб узяв за руку І повів його тато в кіно.

Ну, нехай би смикнув за вухо, Хай нагримав би раз чи два, — Все одно він би тата слухав І ловив би його слова...

Раз Івась на толоці грався, Раптом глянув — сусіда йде. — Ти пустуєш тута,— озвався, — А тебе дома батько жде...

Біг Івасик, немов на свято, І вибрикував, як лоша, І, напевне, була у п'ятах Пелюсткова його душа.

На порозі закляк винувато, Але в хаті — мама сама. — Дядько кажуть, приїхав тато, Тільки чому ж його нема?..

Раптом стало Івасю стидно, Раптом хлопець увесь поблід — Догадався, чому єхидно Захихикав сусіда вслід.

Він допізна сидів у коноплях, Мов уперше вступив у гидь, З оченят, від плачу промоклих, Рукавом витирав блакить.

А вночі шугнув через грядку, Де сусідів паркан стирчав, Вибив шибку одну з рогатки І додому спати помчав...

Бо ж немає тим іншої кари, Хто дотепи свої в іржі Заганяє бездумно в рани, У болючі рани чужі...