Що є куди прийти - до рідного порогу!..
Одна з тих книг, які чепляють. Одна з тих історій, які викликають бурхливі, ні, навіть так, дуже бурхливі емоції, деколи хотілося просто закинути книгу подалі, щоб тут же відкрити її на наступній сторінці. Хоча нічого аж такого в ній немає. Історичний, але дуже спокійний роман. А ще це історія однієї сім‘ї протягом десятиліть.
Літо. Осінь. Зима. Весна.
Розеля. Мати. Немає нічого однозначного в долі тих, кого своїм крилом зачепила Друга Світова. Навіть якщо вона просто оминула, або ж, як до Розелі, постукала змореною біженкою з малолітньою дитиною, а потім двома французами, що їх всіх змушена була ховати у піддолі. А ще були росіяни. Живіт досі пам‘ятає розпечену праску. І українці, перевдіті німцями, після яких довго не могла дивитися людям в очі, бачила лише дула гвинтівок. На старості літ все переплелося в пам‘яті Розелі. Зима, літо, французи, німці. Власний біль, проблеми дочок, вина за те, що не зробила, сум за тим, що втратила. Спогади затяглися тонким павутинням безпам‘ятства, і тільки Матір Божа, як завжди, була її благословенням.
Ґерта. Старша. Найстарша. Найщасливіша? Мабуть, хоча… Хто його знає те щастя. Воно у всіх різне. Три донечки родила від чоловіка, не від коханого. А може то якраз і було кохання, в усякому разі Ґерта намагалася стати доброю дружиною. Не вийшло чомусь. Що стало на заваді? Швидше за все отой дім кам‘яний в Зеленій Гурі, рідний з дитинства, батьківський. Це там були її всі думки, туди вона линула душею, туди втікали, будучи і щасливою, а коли й нещасною. Батьківська хата любов'ю багата, До неї вертаюсь з далеких доріг!..
Труда. Середуща. Друга сестра. Сама нещасна? Та начеб то ні. Ну не вийшла заміж за свого коханого, за німця. Та часи ж були такі, хто за німця йде заміж в 44-ому, та ще й проти волі матері? Нічого, добре і з Яном Рудим прожила, і добре і зле себто, як уже вийшло. Сина йому народила. Тільки не любила, ні сина, ні Яна, щось зламалось, як розлучилась з Якобом, назавжди відійшло. Залишилась тільки любов до Зеленої Гури, свята, як земля. Старенька хато, моя колиско, Рідний мій дім, Я поклоняюсь низько-низенько Землі святій.
Ільда. Найменша. Бездітна. Незаміжня. Не самотня. Байдужа?Та ні, хоч і принесла до труни того з ким прожила в гріху все життя троянди, перевиті стрічкою з таким написом. Білі троянди, що ніч простояли у чорнилах. То все Ґерта. Ніби помстилася, насправді ж вшанувала. І хоч якби там що - серце її теж там, в будинку з каменю, в Зеленій Гурі. Як часто сниться батьківська хата, Отчий поріг.
Багато в цій книзі суму, але вистачає і радості. І між стрічок, в буденності - історія держави, що так нагадує нашу. Історія покоління, що вижилоб не дивлячись ні на що. Історія, що продовжується.
Одна из тех книг, которые цепляют. Одна из тех историй, которые вызывают бурные, нет, даже так, очень бурные эмоции, порой хотелось просто закинуть книгу подальше, чтобы тут же открыть ее на следующей странице. Хотя ничего такого в ней нет. Исторический, но очень спокойный роман. А еще это история одной семьи на протяжении десятилетий. Лето. Осень. Зима. Весна. Розеля. Мама. Нет ничего однозначного в судьбе тех, кого своим крылом задела Вторая Мировая. Даже если она просто обошла, или же, как к Розеле, постучалась усталой беженкой с малолетним ребенком, а затем двумя французами, которых она вынуждена была прятать в подвале. А еще были русские. Живот помнит раскаленный утюг. И украинцы, переодетые немцами, после них долго не могла смотреть людям в глаза, видела только дула винтовок. В старости все переплелось в памяти Розели. Зима, лето, французы, немцы. Собственная боль, проблемы дочерей, вина за то, что не сделала, горечь за тем, что потеряла. Воспоминания затянулись тонкой паутиной беспамятства, и только Матерь Божия, как всегда, была ее благословением. Герта. Старшая. Самая первая. Самая счастливая? Пожалуй, хотя ... Кто его знает, что такое это счастье. Оно у всех разное. Три дочери родила от мужа, не от любимого. А может это как раз и была любовь, во всяком случае Герта пыталась стать хорошей женой. Не получилось. Что помешало? Скорее всего этот дом каменный в Зеленой Гуре, родной с детства, родительский. Это там были все её мысли, туда она неслась душой, туда бежала, будучи и счастливой, а то и несчастной. Родительский дом, любовью богатый К нему возвращаюсь из дальних дорог! .. Труда. Средняя. Вторая сестра. Сама несчастная? Вроде бы нет. Ну не вышла замуж за своего возлюбленного, за немца. Но времена же были такие. Ну кто за немца выходит в сорок четвёртом, да еще и против воли матери? Ничего, хорошо и с Яном Рыжим прожила, и хорошо и плохо, уж как получилось. Сына ему родила. Только не любила, ни сына, ни Яна, что-то сломалось, когда разлучилась с Якобом, что-то ушло навсегда. Осталась только любовь к Зеленой Гуре, святая, как земля. Старушка хато, моя колыбель, Родной мой дом, Я поклоняюсь низко-низко Земле святой. Ильда. Самая меньшая. Бездетная. Не замужем. Не одинокая. Равнодушная? Да нет, хоть и принесла к гробу того, с кем прожила во грехе всю жизнь, розы, перевитые лентой с такой надписью. Белые розы, что ночь простояли в чернилах. Это все Герта. Будто отомстила, на самом деле почтила. И что бы ни было - сердце ее тоже там, в доме из камня, в Зеленой Гуре. Как часто снится родительский дом, Отчий порог. Много в этой книге грусти, но хватает и радости. И между строк, в простой обыденности - история государства, что так напоминает нашу. История поколения, которое выжило, несмотря ни на что. История, продолжается.
52 понравилось
