Я завжди писатиму у відповідь

Африканський хлопчик і американська дівчинка під приводом шкільного завдання починають листуватися. В листах розкриваються два світи: той, в якому всього вдосталь, і той, де бракує елементарних речей. Місяцями очікуючи листів одне від одного, вони стали справжніми друзями, котрі вірять одне в одного попри політику, расу, соціальний стан.

Зараз хочу більше не про книгу, а про історію, яка за нею стоїть. Після прочитання я подивилась відео з інтерв'ю Кейтлін, де вона розповідає про книгу, ось вам кілька фактів:

Третє прізвище в переліку авторів — посередник, якого потребували ці дивовижні друзі, бо вони обидва не письменники і цю справу не вивчали, але хотіли, щоб історія звучала переконливо

Під час написання книги використали щоденники, записи, реальні спогади авторів.

Кейтлін зізналась, що в процесі написання книги дізналась значно більше про життя Мартіна, про те, що він не розказував.

Це неперевершена книга про дружбу! Така дружба буває "раз в ніколи", це так щиро, так цікаво, дивовижно, ця історія вражає своєю одночасною фантастичністю і реалістичністю, вона вселяє віру в людей і небайдужість.

Я завжди писатиму у відповідь

Вам коли-небудь опускалися руки від невдач, зневіри, розпачу?

Можливо, вас виганяли зі школи, бо батьки не могли її оплатити?

Скільки разів за життя ви пробували цукерки?

Скільки у вас футболок? Не рахували? А фотокарток?

Ви носили валізи туристів, щоб заробити на миску кукурудзяної каші?

У вашій сім‘ї кожен має власне взуття? Що? Навіть не одну пару?

А що вам дарували на десятий день народження? Хм.. не пам‘ятаєте?

Мартіну батько подарував пляшку фанти і той був найщасливішим хлопчиком на планеті. В нього було все і нічого.

У Зімбабве життя непросте. Підручник один на десятьох, поношена до дир шкільна форма, кусок покривала - один на трьох з братами, відсутність паперу, щоб написати лист. Фото було нечуваною розкішшю, а футболка Nike з намальованою вручну емблемою. Це ж НІЩО, правда? Але в нього була найкраща подруга з Америки, завжди поряд, хай їх і розділяли тисячі кілометрів. Ще в нього була жага до знань і мрія, до якої він йшов. Це і було його ВСІМ.

Дуже рідко хтось матиме відвагу боротися за свою мрію. Люди ніколи не надіяться, якщо легше повірити у «неможливість».

Мартін допоміг мені зрозуміти, що все, шо ми маємо - для когось королівська розкіш. І якщо на більшість питань, з яких я почала ці роздуми, ви не знаходите відповіді, то щонайменше одна людина в цьому світі хотіла би бути на вашому місці. А те, чого не маємо - дрібниці. Ми можемо одержати все, якщо наші серця палахкотять добротою. Головне - не загубити їх. «Наше майбутнє зараз»