Історія про хлопчика Матвія із синдромом Асперґера, який втікає до лісу, шукаючи себе. А ще про рудого собаку, який став йому другом.
Нагадує мій власний спосіб втечі: закриваєш очі і подумки переносишся туди, де спокійно. Рахуєш до третього видиху, а коли відкриєш очі – можеш побачити як вітри спускаються з гір на вечірній 5 o’clock tea, а над промзоною чуєш як кричать чайки. І море у твоїй голові знаходить обсяг і звук у реальності: повз минає усе лихе і біль, ніби стерто було язиками хвиль. Метелик сідає на зап'ястя руки, приймаючи родимки за морські камінці.
Для мене це стало свого роду медитацією: уявляти себе на березі моря, де мені добре. Таке собі уявне місце сили, куди я йду, щоб відновитися. Нам усім часом важливо мати такий уявний притулок, власний край світу, де можна загадувати бажання, які збудуться, і вигадувати альтернативні історії життя, проживати їх усередині себе. А сильний вітер, навіть якщо дме з моря, не зможе змінити шляху, лише розтріпає неслухняне волосся.
Матвій у ході розповіді переживає багато внутрішніх досвідів, вони збагачують його, бо завдяки уяві і зануренню у річку пам'яті, можна відчути все; роззутися і входити босоніж у цю картинку купатися, плавати у ній, виходити на берег чистішим, оновленим.
У цій історії все було по-справжньому, навіть якщо не було ніколи. Прочитайте цю книгу талановитого Марка Лівіна. Вона – чудесна!
20 понравилось
