Ах, люблю я Винничука. Його гумор, хитрі переплетіння долі, сучасності й минулого, містицизм. Я знала, що очікувати від автора. Деякі очікування справдились, а деякі… Так, все по порядку.
Якщо говорити про сюжет, то тут все доволі просто: головний герой – це сам автор, живе звичайнісіньким життям, розповідає про своє дитинство, юні роки, любовні походеньки, спроби писати й складати все в шухляду. Але тут вплітається ще одна лінія з Іваном Вагилевичем (так-так, той самий). Все б нічого, але читати про любовні перипетії Вагилевича було досить дивно. Спочатку цікаво, але згодом я так заплуталась в його жінках, бо перерахувати їх справді неможливо. І на таких моментах вже почала страшенно нудьгувати, цієї еротики було місцями забагато, та й сенсу в цьому всьому я не вбачала.
Так що об'єднує Юрія та Івана? Жінка! Інакше у Винничука, мабуть, і бути не могло. Але не просто об’єднати жінкою людей, які жили в різних сторіччях. Для цього автор використовує сни: обом чоловікам сниться таємнича рудоволоса Лютеція. Кожного вона зводить з розуму, надихає, кожен жадає її відшукати наяву. І чи насправді в реальності існує така жінка? Тут стає цікаво…
Найцікавіші моменти в книзі відбувались на останніх сторінках. Дві третіх книги, я взагалі не могла до купи з’єднати містичну лінію снів та реальність героїв. Якось не дуже цей автобіографізм клеїться до того, що відбувається уві сні. Хотілось більше дізнатися про таємну організацію, Листарів та саму Лютецію. Натомість отримала величезну порцію еротичних жартів.
5 понравилось
