Отзывы о книге Інтернат

Разбитая дорога, блокпосты... мешки с песком, изношенные шины... плакат на въезде "Доброго пути!", а сверху - красным: "Осторожно! Мины!" Помню, как писались эти строчки во время поездки в родной посёлок. Время совпадает с книжным. И вот книга "Интернат", заставляющая возвратиться памятью в 2015... Как неудачно выбрано время для чтения! Не чтение - мучение. Словно все три дня пути шла рядом с Пашей (позже к нам добавился малой Сашка из интерната) - скользя по грязи вперемешку со снегом, намокая под моросящим дождём, путаясь в туманах и дыму... "Хождение кругами чужой беды" оборачивалось хождением кругами своей беды, беды общей. Не знаю как другие читатели, но я физически ощущала усталость, безнадёжность, болезненное состояние души и тела.

Третий день бегаю по кругу, как цирковой медведь. И конца этому забегу не видно. Третий день я иду с какими-то людьми, которых даже не знаю. Будто какая- то пружина в воздухе толкает меня вперёд, гонит, не даёт остановиться. И всех их, смотрит вокруг Паша, тоже гонит, тоже толкает подальше от дома. Хотя и дома у половины из них просто нет. И родных нет. Вот они и блуждают без каких-либо шансов выбраться. Ходят по кругу, ходят вокруг своего города. И я с ними почему-то хожу. И малого вот за собой таскаю.

Болезненные ощущения имеют обоснования. Сергей Жадан пишет слишком реалистично, ни одну строчку нельзя списать на выдумку, преувеличение. Чувство веры, убеждённость, что да, всё так и было, вызывают желание закрыть книгу и больше не открывать. Вместе с героем хочется назад в собственный кокон, назад в зону покоя, а не продолжать ходить по кругу – "от столовки до столовки, от приюта до приюта, из интерната до интерната". Основным сюжетным ходом я бы назвала становление/взросление героя. Взрослеет (резко, беспощадно) не только подросток Саша, прошедший вместе с дядей долгий путь домой, но и тридцатипятилетний учитель Паша. Горько, что школа взросления оказалась такой бесчеловечной. Автору удалось правдиво и безжалостно отобразить чувства тех, кто вдруг оказался в непонятной мясорубке. Страх? - Конечно, как не испугаться, когда рушится привычный мир. Но даже животный страх затмевал шок непонимания, растерянности. Разве нормальный человек может объяснить логически то, что творилось вокруг? И творится сейчас... История Паши и Саши ещё не окончена...

...Нічого не має. Нікого не шкода...

От є книги, про які так і хочеться вигукнути: «Вау!» Але от саме для цього роману такий вислів буде недоречний. Тому просто скажу: Інтернат - одна із найкращих книг, прочитаних мною за кілька останніх років. І не тому що вона про війну, яка ніби і не твоя, а все ж добре подумай, чия? І не тому що вона про байдужість, яка до фіналу поволі зникає і перетворюється майже на патріотизм, і навіть не тому, що це реалії, які відбуваються тут, з нами. З рештою, звикаєш до всього, навіть до того, що в твоїй країні йде війна, і це сумно. Тут щось інше, щось таке, що не піддається поясненню, щось, що ховається в серці, стискає душу. І запалює вогонь. Українська - не латина. Варто було вчителю української мови і літератури потрапити в пекло на сході, щоб це зрозуміти. Зрозуміти і закарбувати у свідомості: «Як я не помітив, що мої учні тепер воюють проти мене? Як я це пропустив?» Чому саме слова якогось американця (що йому до твоєї не твоєї війни?) так образили за мову?

Паша - типовий представник тих, кому байдуже. Байдуже на все, на людей, на країну, на події, що відбуваються навколо, навіть на свою родину, адже він не став на заваді, коли рідного племінника відправили до інтернату, при живій матері, дідусеві, та й врешті його, дядька. «Мовою говорить лише під час уроків, ніби це якісь медичні терміни, яким просто немає застосування в щоденному житті.» Так і живе, ніби чужинець, на рідній землі, ніби гість, у власній сім‘ї.

Та одного разу все зміниться. Одного разу прийде дивне усвідомлення - він інша людина, він уже не той, що ховається за своїм мовчанням, тобто не говорить зайвого, якость так вийшло, що його хата перестала бути з краю, а кордони свідомості стали ширші. І знадобиться всього-навсього три дні. Три дні дорогами справжньої, не з телебачення, війни. З вибухами снарядів і бомб, з обстрілами градів і снайперських гвинтівок, з вирвами на дорогах, скаліченими, спустошеними будинками і смертю, що чекає за кожним рогом. Три дні і слова небайдужої дівчини: «… давно слід було визначитися, з якого ви боку. Звикли все життя ховатися. Звикли, що ви ні при чому, що за вас завжди хтось усе вирішить, що хтось усе порішає. А ось не вирішить, не порішає. Не цього разу. Тому що ви теж усе бачили й усе знали. Але мовчали й не говорили. Судити вас за це, звісно, не будуть, але й на вдячну пам’ять нащадків можете не розраховувати. Коротше, – говорить Ніна й рішуче підводиться, – не тіште себе ілюзіями, відповідати будуть усі. І найгірше буде тим, хто відповідати не звик.»

Війна дихне Паші в обличчя справжнім, не бутафорським вогнем. І справжніми, не надуманими, не пафосними словами. І подивиться очима племінника-підлітка, презирливо-недовірливими, і щось станеться… Ні, не диво, на жаль це не казка. Але раптом вчитель-каліка із примарного сновиди перетвориться на людину думаючу, власне такими ж нас задумав Господь. І Малий гляне на дядька другими очима, розуміючи, що той, хто вирушив за ним в інтернат, і той, хто привів його додому, одна, але повністю змінена людина. Паші тепер не байдуже. Скільки іще таких, як він?

Перевод.

Вот есть книги, о которых так и хочется воскликнуть: «Вау!» Но вот именно для этого романа такое выражение будет неуместно. Поэтому просто скажу: Интернат - одна из лучших книг, прочитанных мной за несколько последних лет. И не потому что она о войне, которая вроде и не твоя , но все же хорошо подумай, чья? И не потому что она о равнодушии, которое к финалу медленно исчезает и превращается почти на патриотизм, и даже не потому, что это реалии, которые происходят здесь, с нами. В конце концов, привыкаешь ко всему, даже к тому, что в твоей стране идет война, и это печально. Здесь что-то другое, что-то такое, что не поддается объяснению, то, что скрывается в сердце, сжимает душу. И зажигает огонь. Украинский - не латынь . Стоило учителю украинского языка и литературы попасть в ад на востоке, чтобы это понять. Понять и запечатлеть в сознании «Как я не заметил, что мои ученики теперь воюют против меня? Как я это пропустил? » Почему слова какого-то американца (что ему до твоей не твоей войны?) так обидели за родной? язык? Паша - типичный представитель тех, кто ко всему равнодушен. Равнодушен к людям, к тому, что происходит в стране, даже к своей семье, ведь он не помешал, когда родного племянника отправили в интернат, при живой матери, дедушке, и в конце его, дяди. «… на языке говорит лишь во время уроков, словно это какой-то медицинский термин, которому просто нет применения в повседневной жизни.» Так и живет, словно чужой, на родной земле, будто гость, в собственной семье. Но однажды все изменится.Однажды придёт странное осознание - он другой человек, он уже не тот, кто прячется за своим молчанием, то есть не говорит лишнего , как-то так получилось, что его хата перестала быть с краю, а границы сознания стали шире. И понадобится всего лишь три дня. Три дня дорогами настоящей, не из телевидения, войны. Со взрывами снарядов и бомб, с обстрелами градов и снайперских винтовок, с воронками на дорогах, искалеченными, опустошенными домами, и смертью, что ждёт за каждым углом. Три дня и слова неравнодушной девушки «... давно следовало определиться, с какой вы стороны. Привыкли всю жизнь прятаться. Привыкли, что вы ни при чем, что за вас всегда кто-то все решит, что кто-то все порешает. А вот не решит, а не порешает. Не в этот раз. Потому что вы тоже всё видели и всё знали. Но молчали и не говорили. Судить вас за это, конечно, не будут, но и на благодарную память потомков можете не рассчитывать. Короче, - говорит Нина и решительно встает, - не тешьте себя иллюзиями, отвечать будут все. И хуже будет тем, кто отвечать не привык. » Война дохнет Паше в лицо настоящим, не бутафорским огнём. И настоящими, не надуманными, и не пафосными словами. И посмотрит глазами племянника-подростка, презрительно-недоверчивыми, и что-то случится ... Нет, не чудо, к сожалению это не сказка. Но вдруг учитель-калека с призрачного лунатики превратится в человека думающего, собственно такими же нас задумал Господь. И Малой взглянет на дядю другими глазами, понимая, что тот, кто отправился за ним в интернат, и тот, кто привел его домой один, но полностью изменившийся человек. Паше теперь не безразлично. Сколько ещё таких, как он?

Донбасс. 2015 год. Небольшой поселок-городок. Хоть автор и не назвал ни один населенный пункт, но подозреваю, что книга о Дебальцево. Есть там и ж/д, есть и интернат. И местные в разговоре делят Дебальцево на станцию и поселок. И в 2015 году там все еще сильно стреляли. Под такое определение и Фащевка подпадает, но там было "не так жарко" как в Дебальцево. Гг - учитель украинского языка Павел. Из-за обострения Павел решает забрать племянника из интерната. На совсем короткую дорогу у него уходит три дня, которые и описаны в этой книге. Война, страх ,боль, безнадёга, неверие. Люди живут без воды, без э/э, без связи. И не получается остаться в стороне, нужно определиться с "стороной". А Павел пытается остаться в "белом пальто", быть между. Из-за чего даже его племянник Саша начал презирать. Эти три дня пути поменяли всё. И не только в мировоззрении Павла. Книгу начала читать на украинском и закончила на русском. Хоть и хорош перевод, но если знаете мову, читайте в оригинале, совсем другая окраска произведения получается. Для себя с Жаданом завязываю. Для меня это совсем нечитабельный автор. Если после Сергей Жадан - Ворошиловград я еще сомневалась, то сейчас убедилась - не моё.

Ця книга не про інтернат і навіть не про війну. Вона про те, як змінюється людина, її суть і погляди, коли зникає звичний фон, руйнується не тільки розпорядок дня, але й усе довкола. Про те, як катастрофічно мало ми спілкуємося зі своїми близькими, начебто думаючи, що ще обов’язково буде час і нагода. Про те, як рідко ми говоримо правду, особливо дітям – батьки і вчителі. А виявляється, що вони розуміють усе набагато краще, ніж ми думали (або навіть краще за нас самих).

Це книга, яка здивувала мене. Погоджуюся з думкою кандидата філологічних наук, доцента кафедри літературознавства НаУКМА Ростислава Семківа, який у лекції про сучасну українську літературу сказав, що це наразі найкраща книга Сергія Жадана. Як на мене, це одна з найкращих книжок сучасної української літератури.

Це книга, яку треба читати у школі, включити її до шкільної програми. Бо тут так щемно написано про вічне, про те, що робить нас людьми і що змушує перетворюватися на тварин, що цим неможливо не перейнятися. Пройти повз таку книгу не можна. Вона зачіпає щось таке в серці, що хочеться бути кращим, ніж ти є насправді. Дивовижно!

Для тех, кто читает на русском

Дальше...

Эта книга не про интернат и даже не о войне. Она о том, как меняется человек, его сущность и взгляды, когда исчезает привычный фон, разрушается не только распорядок дня, но и все вокруг. О том, как катастрофично мало мы общаемся со своими близкими, как будто думая, что еще обязательно будет время и возможность. О том, как редко мы говорим правду, особенно детям - родители и учителя. А оказывается, что они понимают все гораздо лучше, чем мы думали (или даже лучше нас самих).

Это книга, которая удивила меня. Согласна с мнением кандидата филологических наук, доцента кафедры литературоведения НаУКМА Ростислава Семкива, который в лекции о современной украинской литературе сказал, что это пока лучшая книга Сергея Жадана. По моему мнению, это одна из лучших книг современной украинской литературы.

Это книга, которую надо читать в школе, включить ее в школьную программу. Потому что здесь так щемяще написано о вечном, о том, что делает нас людьми и заставляет превращаться в животных, этим невозможно не проникнуться. Пройти мимо такой книгу нельзя. Она затрагивает что-то такое в сердце, что хочется быть лучшим, чем ты есть на самом деле. Удивительно!

Враження, ніби читала книгу вперше, хоч від часу першого знайомства з цим романом минуло майже 3 роки. Твір Сергія Жадана відкрився з нового боку. Емоції переповнюють. Це справді найкраща книга сучасної української літератури. Без варіантів. Історія блукання вчителя Паші шляхами війни нагадує рух колами. Та й не просто колами, - колами війни і навіть пекла. У цих блуканнях герой кардинально змінюється, перетворюючись із боязкого невпевненого інваліда на сильного чоловіка, що має власну думку, не боїться брати на себе відповідальність і, попри все, іти вперед. Він зважується йти в інтернат по племінника лише під тиском старого, але після того, як буквально на власних плечах витягнув хлопця зі зруйнованого й майже порожнього приміщення інтернату й довів-таки додому, де пахло чистими простирадлами, виявилося, що це був не тільки шлях додому, на станцію, але й стежка до серця непростого підлітка. Власне, весь текст - це дорога. Із вирвами від вибухів. Зі слідами від танкових гусениць. Під градами. В окулярі снайперської гвинтівки. Загорнута в дим небезпечна дорога війни. Яку ти ігнорував і якій не хотів дивитися в очі, проте вона сама подивилася на тебе. Як славнозвісна ніцшеанівська безодня. Цей твір про байдужість, яка у фіналі коштує дуже дорого. Адже виявиться, що неможливо бути байдужим до своєї родини і - нехай це прозвучить пафосно - своєї країни. Більшість ніколи не полишить свого підводного човна. Буде звикати/пристосовуватися/боротися (потрібне підкреслити) - і все-таки залишитися тут, на своїй землі. Відколи я прочитала цю книгу вперше, багато чого змінилося. "Інтернат" є в програмі з літератури. Новини давно не починаються з війни. На чолі країни інші люди. Жінки перестали купувати губну помаду, бо її не видно під маскою. Але чи насправді щось змінилося? Війна триває. Гинуть люди. Страждають мирні мешканці. Це книга, сюжет якої неможливо переказати, бо Сергій Жадан зміг написати про те, що справді болить. Написав сильно. Браво автору!!!

Нет, я, конечно, думал, что этот журналист, Питер, еще как-то проявится в романе. Очень уж удобной получалась схема: вслед за Гоголем, улетевшем на чорте в Петербург и Булгаковым, обнаружившим иностранного чорта-консультанта в Москве, и Жадан вводит в сюжет нужного ему персонажа – иностранного корреспондента-чорта. Подобная трактовка (никогда не пишите рецензий, не прочитав текст полностью!) оказалась ложной. Исчезнув из романа в самом начале, навоняв на прощанье своими полулегкими иностранными сигаретками, мелкий бес Питер появится лишь в финале, но и там роль его до конца не ясна и скомканна. Вроде бы чорт терпит поражение.

Сергей Жадан (Сергiй Жадан – укр.) – современный украинский писатель. Роман "Интернат"написан на украинском языке, я читал его в переводе Е. Мариничевой на русский. Жадан родился в 1974 году. Детство провел в городке Старобельск Луганской (ранее Ворошиловградской) области. Жадан закончил Педагогический университет им. Г. Сковороды в Харькове.

Фабула романа на первый взгляд проста. В маленьком поселке при железнодорожной станции на востоке Украины живет Паша. Он инвалид – что-то с рукой. Работает Паша школьным учителем до поры до времени не называемого по имени предмета. Дело происходит в 2015 году. Начинается фаза активных боевых действий, линия фронта сдвигается и проходит через город. Паша решает забрать из интерната племянника. Следует три дня мытарств.

Удивляет очень богатый язык романа. Вероятно, на украинском языке читать его еще более интересно. Ведь Жадан повествует о языковой зоне, где сталкиваются языки и акценты. Тут и украинский, и русский, и местный суржик. Для тех, кто бывал в тех краях, узнаваем и пейзаж: терриконы, балки, лесополосы, шелковицы. Бесконечные промзоны, железнодорожные ветки...

У Жадана отличные метафоры. Какая-то лучше, какая-то хуже, но тоже хорошая. Закопченный чайник напоминает сгоревший рейхстаг. Пальто на вешалке похоже на разбойника, распятого с Христом. И, конечно, центральная метафора романа – сам интернат. Разбитый, вскрытый артогнем дом, где прячутся беженцы, тоже подобен интернату – все сиротское, все ничейное... Можно и пошире посмотреть на эту метафору.

Паша пытается быть в стороне от в... (запрещенное в-слово). "Я ни за кого", – говорит Паша. Но как воронка в грязной кухонной раковине в... втягивает его. Ты можешь не заниматься в..., но в... может заняться тобой. Кристаллизация главного героя происходит на базе родного языка, он же преподаваемый в школе предмет, дело жизни.

Роман  оставляет очень сильное впечатление. Резюме: у Украины имеется большой современный писатель – Сергей Жадан.

Книжка дуже сильна. От просто. Сильна.

Прозу Жадана я вже читав. Точніше, спробував читати. Роман «Ворошиловград» мені не зайшов. Рвана розповідь, важка лексика, постійне матюччя. Та й реально зрозуміти книгу змогли ті, хто жили в ті буремні часи дев’яностих-нульових.

«Інтернат» - інша справа. Проза схожа, «жаданівська». На Заході, де конкретику ставлять вище лірики та метафор, таку мову могли б не оцінити. Але саме в цій книжці метафори, порівняння, інші мовні засоби не додають змісту, але допомагають зрозуміти відчуття героїв, простими прикладами та образами допомагають побачити описаний світ, відчути його, зрозуміти.

Основний герой цього твору – не Паша, не малий, ні дід, ні військові. Війна в центрі уваги. Війна – головний герой. Головний антагоніст, без сумніву. Жадану вдалось настільки точно передати всі жахи війни, її етюди й пейзажі, запахи і небезпеки. Ось я читав книгу і в деяких моментах я неначе сам відчував солоний смак крові на губах, запах диму, мастила та солярки. Війна показана настільки жахливою, непривітною, катастрофічною, що не виникає навіть краплиночки, частиночки тих відчуттів, коли дивишся якийсь ура-бойовичок про В’єтнами, Афганістани чи Ічкерії.

Люди. Людське горе і страждання. Зруйновані долі. Зруйноване життя. Це все показано в творі. Найважче на війні мирному населенню Жінкам та дітям. В романі це дуже гарно показано.

Важливий момент. Автора критикувати за те, що він не назвав конкретно сторони конфлікту, не сказав конкретно – хто свій, хто чужий. Мої знайомі, які до мене встигли прочитати роман, під час наших посиденьок «незлим тихим словом» згадувати Жадана саме через це. Моя думка проста – людина, якщо вона розумна і адекватна, і так все зрозуміє. І не треба нічого пояснювати. Жадан вірить, що ми все і так розуміємо.

І ще трохи про людей. Жадан, як студент мед-універу, вдало зумів препарувати суспільство Донбасу на початку конфлікту. І ось результатами такого препарування автор ділиться впродовж всього роману. Результати невтішні: більшості просто байдуже. Війна йде, є два табори, які визначились зі своєю позицією. І в кожному з них – меншість. А більшість не визначилась. Їй байдуже. Їм все одно, яка буде влада. Їм все одно, який на площі буде майоріти прапор. Їм байдуже, чим вони будуть розплачуватись в супермаркеті – гривнями чи рублями. Сьогодні наші – це наші, а завжда ваші стануть нашими. Їм байдуже на інших, на своїх сусідів, на давніх знайомих. Така логіка, страшна логіка, безвихідна логіка. І це страшно. Тому що це відбувається тут, зараз, з нами, з нашою країною.

А от Паша – це типовий представник цієї більшості. Новинами не цікавиться, на вибори не ходить. Йому байдуже. Все вирішують без нього. Іронічно, що ще й вчитель української мови. Іноземної для оточуючих. «Моя хата скраю, я нічого не знаю» - девіз життя. Але хоп – треба забрати племінника з інтернату. І всі наступні події, події трьох днів змусять Пашу задуматись, вийти з зону комфорту, нарешті зробити вибір.

Дуже раджу прочитати цей твір. Таких живих емоцій після прочитаного у мене не було давно.

і ось він виповзає-таки на гору, зупиняється, обертається й бачить ціле місто, що лежить унизу. Дощ припинився, туман осів у долину, мов перекип'ячене молоко. Паша дивиться на місто й зовсім його не бачить. Бачить лише чорну яму, над якою, наче повітряні змії, висять великі чорні дими з довгими хвостами. Так, мовби хтось викачує з міста душі. Й душі ці — чорні, гіркі, чіпляються за дерева, пускають коріння в підвали, ніяк їх не вирвеш. І ще там, далеко, з іншого боку міста, щось палахкотить, розповзаючись обрієм, ніби з ґрунту вийшла розпечена лава.

Я очень вовремя ее прочла. Хорошо, что не тогда, когда она поступила в продажу, а именно сейчас, после 24 февраля этого года. Я проживала ее буквально физически, читала перед сном и она продолжалась во снах, лихорадочных и тревожных попытках убежать от опасности, которую несли в себе непонятные существа... Я откладывала чтение, когда начинала ныть челюсть, так сильно я стискивала зубы и раскалываться голова, потому, что все. что происходило с Пашей, школьным учителем, три дня пытавшегося добраться до интерната. в котором жил его племянник, обрело осязаемость. Я понимала и знала, что такое взрывы, дым от попаданий, зарево на горизонте, животный страх, когда дом трясет от близкого разрыва снаряда. Цитата, в самом начале отзыва - я это видела из окна, как Паша на верхней лестнице в безымянном городе...

Я очень благодарна автору, что он избежал прямых, в лоб, суждений "Он хороший, потому, что за тех, а вот тот, плохой, потому, что за не тех". В его романе есть просто люди, которые бегут от войны и смерти, которые живут в самом кошмаре, не ведая, что с ними будет завтра, да какое завтра, уже через минуту. Эта неопределенность давит и давит, как будто внутри пружина, хочется ее распрямить, вздохнуть, но никак, дыхания не хватает.

В романе нет ура патриотизма, но есть выбор, на чьей стороне твой дом, это почти осязаемо получилось показать Жадану, важность понимания, что для тебя эта земля и кто для тебя те. кто рядом и почему этот выбор важен.

Очень антивоенная книга.

Можна все це забути? — запитує Паша сам себе. Звісно, що можна, відповідає він сам собі. Звісно, що так. Я про все забуду, переконує себе Паша, і малий теж забуде. Не треба йому всього цього пам'ятати, ні до чого йому цей запах сірки й сирого людського м'яса, не варто йому згадувати цей бруд під нігтями. Людина не має тримати в пам'яті стільки страху й злості. Як із цим потім жити? Він усе забуде, з ним усе буде добре, він забуде про інтернат, про сирітство, про відчуття замкнутості, з яким прокидаєшся в чорному підвалі. Хай краще згадує щось хороше, щось, що не викликає ненависті й відчаю. Запах дому, або запах дерев на подвір'ї, або запах відлиги — січневої, тривалої, що пахне рікою. Він згадуватиме відлигу, запевняє себе Паша, обов'язково згадуватиме. Жодної крові, жодного металу. І що пристрасніше він себе переконує, то чіткіше й упевненіше розуміє: нічого подібного, ніхто нічого не забуде, ніхто нічого не залишить у минулому, і малий, хоч би що з ним далі відбувалося, тягнутиме за собою ці спогади, як торби з камінням, і цей запах рваної шкіри й солоних чоловічих сліз переслідуватиме його до кінця його днів, і тінь інтернату стоятиме за його спиною, хоч би де він був, хоч би в яких сонячних місцинах опинився. І їжа йому тепер усе життя відгонитиме інтернатською їдальнею, і сни його будуть повнитися сирітськими голосами, і жінки йому нагадуватимуть його подружок із бункера — нафарбованих і заплаканих, і нічого він із цим не зробить, і ніхто йому в цьому не допоможе. І єдине, що можна зробити, — дотягнути його зараз додому, викупати, напоїти солодким чаєм і покласти спати. Хай відсипається, хай спить, скільки зможе, скільки йому спатиметься, скільки його не полишатимуть сни. Завтра все буде інакше, завтра все буде, як завжди, буде, як раніше: розмірені дні, вдома, де кожен займається своїм, де все на своїх місцях, де немає нічого зайвого й нічого непотрібного. Ранки, наповнені хатніми клопотами, робота, до якої звикаєш, як до одягу: не тисне, не заважає, носиться, доки носиться. Тихі вечори, темні ночі. Стільки в усьому цьому, виявляється, втіхи, стільки тепла. Варто було потрапити сюди, в середину пекла, аби відчути, як багато ти мав і як багато втратив.

Эта рецензия далась мне очень нелегко. Хотя книга попала в мое настроение и очень понравилась. Я все время размышляла о сюжете, о героях, о войне. Война – мне все больше и больше хочется об этом читать, особенно о людях, которые волею случая или обстоятельств очутились в эпицентре событий. Наверное, потому что дыхание войны почувствовалось буквально за спиной, а многие твои знакомые увидели ее воочию.

Эта книга о людях, для которых война, хоть и не стала обыденным и никогда не будет, но жизнь сложилась так, что максимально затронула. Они должны теперь жить именно так, но к этому нельзя приспособиться – никак. Люди пытаются вести свой обычный образ жизни, ходят на работу, решают бытовые проблемы, ведут себя, как привыкли, потому что надо глушить страх, потому что, вдруг это страшный сон. Обстрелы становятся привычными, а тишина нет. Особенно страшные первые дни между миром и войной, когда появляется паника и бессилие, ты не знаешь, как, а самое главное от кого, защитить себя и близких.

Кто-то находит себя в этом хаосе быстро, кто-то никогда, кто-то вообще попадает в свою стихию, самоутверждаясь за счет войны, но, как обычно, правда где-то посередине. Война – это время, когда каждый сам за себя, а человеческие качества ценятся очень дешево. Война- это когда появляются другие, не мирные, авторитеты и приоритеты… Но не везде и не у всех…

Какие эмоции ассоциируются с войной – напряжение, злость, отчаяние. Такие эмоции вызывает и книга, но есть в «Интернате» много хорошо, подкупляющего.

Война это не только черное, хотя, конечно, этот цвет преобладает. Война, в первую очередь, люди, которые в такие моменты, как и моменты любых потрясений, или становятся сплочёнными, или наоборот их разобщенность усиливается.

Свой «Интернат» Жадан писал о конкретном герое. Его зовут Паша. Он учитель в школе. Работу он не любит, и не ценит. Он живет в маленьком поселке. У него есть отец, с которым он все время в контрах, непутевая сестра и племянник, который настолько мешает своим родственникам, что его отдали в интернат. Но это мирная жизнь… В их непростые семейные отношения вмешивается война. В разгар боевых действий, Паша едет в город, чтобы забрать племянника домой.

Автор пишет всего лишь о трех днях из жизни Паши, но это те дни, которые могут изменить жизнь коренным образом. Это книга не только о Паше, это книга о человеке на войне. Много людей встретил Паша за эти три дня, такие встречи это лишь мгновения, но по моральному накалу – это почти целая жизнь и для Паши, и для читателя.

У Жадана получились все образы очень яркие - как главных героев (Паша и Малой), так и второстепенных. Тут нельзя никого выделить, каждый западает в душу, даже те, кто умер – они тоже рассказывают свою историю. Тут все важно, любой эпизод характеризует войну в ее разных проявлениях.

Жадан методично описывает каждый Пашин шаг, куда пошел, что сделал, о чем говорил, от этого становится жутко - за людей, особенно за детей, особенно интернатовских. Люди как звери, тот кто сильнее пытается давить на слабого, пытается за их счет получить какие-то выгоды. Но так ведут себя не все, есть другие, которые не предают себя, остаются человечными, даже на грани жизни. Война усугубляет и хорошее, и плохое. Здесь люди делятся на наших и ваших, а эта грань очень зыбкая, в один миг из наших ты можешь превратиться в чужака.

Надо сказать, что зная политические предпочтение Жадана, мне понравилось, что он сумел выдержать в книге нейтральный тон, не расставляя акценты, кто лично для него, как писателя, друг или враг. Писатель здесь сторонний наблюдатель и не разделяет персонажей на тех кому он симпатизирует или нет. Выводы делает читатель, а приоритеты расставит только будущее и история, а пока не нам судить.

Еще пару слов о главном герое. Человек на глазах из «хлюпика»-интеллигента, с философией «моя хата з краю», превращается в человека, если не со своей позицией, то уже с каким-то мировоззрением. За эти три дня Паша учится принимать решения и брать на себя ответственность, чему мирная жизнь его так и не научила.

Очень симпатичен мне племянник Паши, Саша. Это еще ребенок, но он уже личность, со своим стержнем, жизненной, хоть еще где-то и детской, философией. У Малого есть человечность, понимание и эмпатия. Племянник, по-моему, это улучшенная копия дяди.

Очень поразил меня финал книги. Во-первых, тем, что у Паши оказывается больное сердце и Малой очень переживал за него. Сам Паша об этом ни разу не вспомнил. И второй момент, про щенка. Это так описано, что не могло оставить равнодушным.

Книга меня настолько впечатлила, что я не смогла сесть сразу за рецензию. Да и сейчас очень часто мысленно возвращаюсь и «перевариваю» прочитанное. Кстати, писала рецензию по-украински, а потом все-таки решила перевести.

Я не люблю читати книги про війну. Але зовсім по-іншому сприймаєш ситуацію, коли це не якась далека в часі від тебе війна, яку ти навіть не бачив, а війна, яка йде зараз, зовсім близько, всього лише в сусідній державі. 2015 рік, Донбас, шкільний учитель Паша живе з батьком в місті, яке не називається, вчить дітей української мови і хоче забрати з інтернату свого племінника, сина сестри. Але в цей час на їх території змінюється влада, одні війська змінюють інші. Не хочеться писати зайвих слів, не хочеться говорити про політику, адже навіть в книзі не згадується, під якими прапорами приїжджають люди у військовій формі. Роман дуже нагадує книгу Кормака Маккарті "Дорога": чоловік і хлопчик так само пробираються через знищені будинки, ховаючись від невідомих загарбників, поки весь світ навколо них руйнується, і немає ніякої надії на порятунок. Удвічі страшно від того, що у Маккарті це постапокаліпсіс, а у Жадана - життя. Події в книзі тривають всього 3 дні (книга у мене як раз і прочиталася за 3 дні). Але Жадану цих днів достатньо, щоб показати, як живуть люди по обидві лінії фронту. І мені страшно, що от 21 століття, люди планують польоти з висадкою на Марсі, робототехніка сягає небачених висот, а десь зовсім поруч, у сусідній країні, існує "лінія фронту". Війна тут показана не бойовими діями, а наслідками для простих жителів, бекстейдж, так би мовити. Жадан кидає нас з виру подій в саму гущавину міркувань, яка емоціями захльостує тебе і ти вже не можеш ні про що думати, тому що це настільки сильно, що здається, ніби це відбувається з тобою. Вся книга - суцільна емоція, кольору, звуки, запахи, залізо, кров, гар. І як жити далі, коли твоя країна тобі більше не рідний будинок, а вже якийсь інтернат? І нехай для багатьох ця війна - всього лише тема для обговорення в черговий ідіотської програмі на російському телебаченні, всього лише якісь факти з новин, але для кого-то вона - життя. Це одна з тих книг, які читати боляче і неприємно, але потрібно. Українські критики вже називають цю книгу - «головний роман про війну». А мені б хотілося, щоб в нашому житті ніколи не виникало потреби дати таке визначення книзі. (В мережі, до речі, можна знайти переклад на російську, якщо вам складно читати по-українськи.) І якщо ви не готові осилити цілий роман про це, то почитайте хоча б збірку віршів Жадана Життя Марії ". Вистачить і одного цього вірша, знайдіть його і прочитайте повністю.

- Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

• Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.

Прийшли сюди, принесли покору і втому. Передай своїм, що стріляти більше немає по кому. Наше місто було з каменю та заліза. У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза. У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом. Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

P. S. Українська мова мені не рідна, але для мене було важливо написати цей текст по-українськи, сподіваюся, що помилок не багато.