Сараєво для початківців

...розчарування — це завжди санкція за хибні очікування. У перші місяці війни Сараєво фанатично вірило: у справедливість міжнародної спільноти, яка 1945-го була заприсяглася, що більше ніколи такого не допустить; у всевидющого Бога, який має покарати Пале, адже знає, що вони там роблять; у свою перевагу, бо ж місто всіляко демонструвало, як залишатися культурним усупереч дикості, яка на нього звалилася.

Протверезіння було повільним і болісним.

Щороку ми прощалися з однією ілюзією та переходили до іншої.

Наші бажання ставали дедалі нечисленнішими, дедалі скромнішими, дедалі реальнішими.

УСІ ПЕРЕМИР'Я ОДНАКОВІ. На Добринє з Лукавиці прилетіло три снаряди: дев'ятеро мертвих і тридцять шість поранених. Усе через те, що напередодні Караджич оголосив «олімпійське» перемир'я. Саме те античне перемир'я, що греки вигадали на час ігор. Караджич наслідує греків, навіть античних, але не наслідує перемир'я. Йому бракне сили цього дотриматися. Він наркоман, і дози в нього криваві. Там, у Пале, кожен такий обман святкують із нечуваним розмахом. Це тобі не абищо — стільки разів поспіль когось обдурити.

Підступною є тільки та людина, яка здатна обдурити наївного сто разів. Наївними є тільки ті люди, які й після сотого обману вірять підступному. Отак із Караджичем і сараєвцями. Наше прокляття в тому, що ми не мали вибору, мусили виходити надвір і тоді, коли міни сипались одна за одною. Двоє дівчаток утратили по нозі, одна — ногу й руку. Треба чути, як диктор це вимовляє — наче вони черевички загубили.

У ті дні всі тільки й говорили про якесь перемир'я. Одного прекрасного дня війну в Боснії почнуть описувати як низку недотриманих перемир'їв. У розпал цієї історії, яка здавалася неймовірною (і саме тому ми так шалено в неї вірили, адже людина, утративши віру в можливе, починає вірити в неможливе), так от, у розпал цієї історії я зібрався з силами й увімкнув транзистор. Батарейки на останньому подиху, та коли й справді мир на порозі, я не шкодуватиму. У транзисторі — новини, а в новинах усміхнений, задоволений, самовпевнений лорд Оуен каже: «Цього разу Караджичу можна вірити». Доти Караджич не дотримав жодної обіцянки. Після того — так само. Я вимкнув транзистор. І тоді прилетіли дві гранати. Як завжди: приголомшливий, руйнівний досвід звуку, крові й болю. Спершу кричать діти. Потім вищать автомобільні шини. Хтось везе поранених до лікарні. По всьому чути тільки жіночий лемент.

Наступного дня на вулиці ніхто не лаяв Караджича. Від нього не очікували іншого. Усі лаяли Оуена. Його помилку неможливо було пробачити. Він запропонував можливість довіри до того, кому в жодному разі не можна вірити, і показав ілюзію надії людям, для яких жодної надії вже не було.

ХТО СТРІЛЯЄ? Кожне місто, навіть не усвідомлюючи цього, у своїх нутрощах плекає малого Караджича. Тому поетів слід тримати під посиленим наглядом. Щойно котрийсь відростить волосся та почне римувати «міста» й «глиста» — ось і він.

Караджич каже, що ми самі себе обстрілюємо. Він належить до не знаної досі категорії терористів, які свої вчинки приписують власній жертві. Коли його поліція на підступах до міста заарештовує якогось автентичного сараєвця, з нього вибивають не інформацію, а зізнання — буцімто ми самі стріляли снарядами по ринку Маркале, по вулиці Васи Міскина, по Аліпашиному полю. Караджич — незріла особистість. Про його незрілість свідчить лють; він лютий, бо ніхто не вірить у його історію про місто, що саме обстрілює власні вулиці. Усе це може призвести до шизофренічної ситуації, коли він, аби довести, що таке можливо, одного прекрасного дня сам обстріляє Пале.

Війна лише розгоряється, і я боюся, що їжа стане єдиним предметом наших міркувань, єдиним сенсом життя і єдиним екзистенційним мотивом. На щастя, процес свідомої редукції довоєнних потреб успішно завершено. Організм якось переживає день із двома жалюгідними прийомами їжі. А якщо комусь випадково вдається поїсти тричі — це в Сараєві на початку 1993 року вважається справжнім збоченням, сатурналіями, бенкетом.

Тільки трохи довше поголодувавши, людина усвідомлює, усім своїм єством усвідомлює (вартісні лише відкриття, випробувані на власній шкурі) правдивість Леонардової мудрості про те, що ми, мовляв, звичайні машини з виробництва гною. Дорожні затори у великих містах, модні покази, рекламні вогні, війни, залицяння, університети, автомобілі, ацетон, гуманітарна допомога, екологія, щоденні газети, військова інтервенція, релігія, висока література, Бенеттон, пластик, масові вбивства, телебачення — усе це існує заради трьох прийомів їжі, і все це набуває повноцінного сенсу тільки наступного ранку, під час медитації на унітазі.