Сараєво для початківців

ДИКУНСЬКИЙ АКТ. Грудень 1993 року ми завжди пам'ятатимемо як час найжахливішого досвіду з мінами. Вони падали на місто звідусіль, без будь-якої логіки, без розкладу. Люди не мали жодного способу захиститися. Ті, хто не виходили, охоплені страхом, гинули вдома, зненацька, уражені осколками чи силою вибухової хвилі. Детонація — страхітливе явище, від якого гинуть так само потворно й так само боляче, як і від власне розриву міни.

Щодня на місто падало в середньому десять тисяч снарядів. Важка цифра, важкі часи. Тому завжди пам'ятатимемо, як невідь звідки, наче й справді нізвідки, у місті знайшлися три снаряди, і наші, безсилі від такої нерівності в озброєнні, люті від такої немочі, вистрілили ними по Грбавиці.

І тоді стався шок. Нас, звиклих до безперервного артобстрілу, до його постійної течії, шокував шок, що його спричинили ті три снаряди на сербському боці. Їм буквально заціпило. Виявилося, що вони не здатні були витерпіти й тисячної частки того лиха, якого завдавали іншим. А чого точно ніколи не забудемо — то це слів Ріста Джоґа на телебаченні Пале. Не приховуючи гніву, ненависті, страху, відрази, усього, що мав би приховати той, хто готує та начитує новини, Джоґо назвав цей ексцес із обстрілом Грбавиці, окупованого сербами сараєвського кварталу, так, що довіку не забудеться, — дикунським актом.

КНИЖКИ З ПЕКЛА. На початку буває трохи незручно. Озброєні лише оманою, люди спершу соромилися. Тому всі ми палили передусім марксистську літературу, щоб заспокоїти нерви. Енгельс і Маркс відкрили сезон. Початковий дискомфорт ми долали «Походженням родини», «Тезами про Фойєрбаха» та «Капіталом». Виявивши, що це зовсім не так боляче, як ми очікували, перейшли на сербських академіків: Чосич, Ісакович, Екмечич... Кіша, Ковача, Пекича, Ал-бахарі, Давида — цих не палили. Але зима затягнулася, тож надійшла черга і російських книжок, і дечого з британської літератури.

Тоді нас гріла поезія.

Коли генерал Мак-Кензі[24] дав першу прес-конференцію, ми спалили все канадське, що знайшлося вдома. Потім Міттеран став на заваді військовому втручанню. Наступного дня горіли Камю, Сартр, Валері. Усі, окрім Мірабо та Донасьєна Альфонса Франсуа.

Назад через ті самі перехрестя. Тепер я перебігав їх із каністрами в руках. Усі з мене сміялися. Біжучи з каністрами, людина вся труситься, руки в неї не зігнуті, а випростані, уся моторика якась вивихнута. Комічне видовище. Але важливе не художнє враження, важливо залишитися живим. Я, здається, таки вижив. Мені знадобилося півтори години, щоб дотягнути ті двадцять літрів. А потім ще, геть знесиленим, піднятися на тринадцятий поверх. Немає нічого важчого за воду, мимохідь кидає мені один тип, навіть не думаючи допомогти. Це не звинувачення, а констатація, я й сам йому не допомагав би. У квартиру заповзаю вже ледь живий. Це достатній привід винагородити себе. Коли в склянку з купленою водою кладу останню ложку фруктової шипучки, хтось стукає у двері. Відчиняю:

— Сусіде, біжи у двір, приїхала цистерна з водою.

Ще за якусь хвилину від усієї сценки залишається перекинута тачка й кров біля неї. Перш ніж устигне випасти новий сніг, цю кров лизатиме бездомний пекінес. Ще до смерку зникне й тачка. Тяжкі часи, завжди знайдеться той, хто крастиме при нагоді. Для таких на тому світі приготовано місце просто поруч зі снайперами, каже одна бабця. Їй ідеться про те, що байдужість людини, яка спустила курок, і людини, яка краде речі вбитих, має спільну природу. У моральному кодексі релігійних людей байдужість близька до самої суті зла. Тому що забезпечує злу алібі. Ми тоді ще нічого не знали про своє становище. Не знали, що воно безнадійне. Кожне вбивство, кожна нова дитина, думали ми, дедалі глибше ганьбить Європу. Знадобилося багато часу, щоб зрозуміти: це просто ще одна могила в Сараєві. І це те, що варто було б за всяку ціну забути. Але ми не вирішуємо, що забути, а що пам'ятати. Спогади обирають нас, а не ми їх.