Інтернаціоналізм чи русифікація?

Тепер ми маємо не те що автономну округу, а власну національну державу, з власним національним урядом, але цей уряд не дбає ні про збереження національного етнічного складу населення своєї країни (процент українців в Україні, особливо українців за мовою, неухильно знижується); ні про українське національно-культурне обличчя республіки; ні про забезпечення її національними кадрами; ні про забезпечення національних інтересів багатьох мільйонів українців в інших республіках Союзу (як це роблять, хоча б частково, уряди прибалтійських республік, які підтримують, приміром, національні "студентські земляцтва" в Москві, тоді як українцям у цьому відмовлено); ні про "притягування... членів даної національності, розсіяних по різних кінцях... земної кулі", як це робить, скажімо, соціалістична Польща (українець в СРСР навіть нічого не знає, наприклад, про політичне і культурне життя мільйонів трудових українців за кордоном).

"В галузі куль тури немає більше чи менше здібних народів. Немає повноцінних і неповноцінних народів. Кожен народ, хоч би який малий він був, здатний і може зробити свій цінний внесок у загальну скарбницю культури. Наш народ - малий народ, наша країна - маленька країна. Тим більше зацікавлені ми в тому, щоб підвищувати свою кваліфікацію, бо й через десять років ми не зможемо володіти такою величезною промисловістю, якою володіють великі країни, такими багатствами, які є в інших державах. Ми, одначе, можемо і повинні ма ти можливість гордитися свідомістю того, що ми володіємо внутрішньою культурою, створюємо високохудожні взірці в мистецтві та в галузі науки, і тим, що наш народ може стати прикладом для багатьох інших народів " (Г. Димитров).