Я попросив Магатму тихо сповістити пані Розмері, що я вже в телевізійній залі. І трохи згодом ми вже сиділи на канапі й дивилися матч «Рома» - «Цюрих». Суддя призначив «Ромі» пенальті, пані Розмері підвелася з канапи від збудження.
«О ні, я ненавиджу пенальті!», - сказала вона.
Встала і повернулася до телевізора спиною. Не могла на це дивитися. Гравець, який пробивав пенальті, був точним, «Рома» повела в рахунку, пані Розмері повернулася на канапу.
«Як важко хлопцеві, коли він промаже в пенальті, я ніколи не люблю на це дивитися», - сказала вона.
Я мовчав. Ніколи не думав, що комусь може бути так важко через таке. Хай там як, а жінка в літах, професорка літератури в Берклі, «шекспіролог», пані Розмері зналася на футболі. Я був вражений. Їй не подобався правий хавбек «Роми» - робив помилки.
«Він не пасує, та й рухається мляво», сказала вона.
Тоді я попросив пояснити, що саме він мав би робити. Як він міг би допомогти своїй команді. Не буду приховувати, для мене це було задоволенням. Та жінка відчувала суть мого улюбленого виду спорту. І розумілася на ньому. Я обійняв її. Я любив цю жінку й раніше, але тепер - ще сильніше.
«Ви - чудова жінка, пані Розмері», - сказав я їй.
І вона обійняла мене. Ми стали справжніми друзями.