Сад Гетсиманський

Що є людина?
Вона є тою біллю, скрізь який вона проходить заради збереження своєї гідності.
Вона є тою ненавистю до ворогів, що бурлить кров та не дає остаточно здатися.
Та, перш за все, вона є тою любов’ю до своїх близьких, до батьківщини, до тих ідей, що сповідує, та навіть до самої себе. Саме вона встановлює планку, нижче якої ти не в змозі опуститися і зрадити все, що любиш. Саме вона з останніх сил заставляє тебе залишатися людиною, даючи шанс навіть коли помилки вже зроблені.

Можна було б вибухнути пафосом та вистрелити фразою про "обов’язкове вивчення цього роману у школах" або щось на кшталт цього, але не хочеться. Цю книгу мають прочитати ті, хто хоче розібратися та зрозуміти, як працювала система репресій у передвоєнні часи в Україні, що собою представляли в’язниці та люди, що опинялися там, але найважливіше, як розквітала міць та дух людини, коли система прибивала її чоботом до самої підлоги.

Цей роман важко читати. Кожного разу, беручи книгу до рук, ти маєш вистрибувати зі свого затишного світу та понурюватися у реальність людського жаху. Ти відкриваєш сторінки на обіді, але кусок не лізе в горло, бо ти зіштовхнуєшся з описом їжі, якою годували мешканців камери. Ти, взявши книгу, укладаєшся зручніше в ліжку, але відчуваєш заціпеніння, читаючи про ті умови побуту та сну, в які було кинуто невинних людей. Це не відчуття сорому, це питання, що крутиться у голові і ніяк не може досягнути відповіді. Як можна позбавити людину мінімальних зручностей: на їжу, сон, на пересування по камері і навіть найпримітивніші, але такі необхідні потреби. Як можна перетворити життя людини в жах заради девізу про «посадити сто невинних краще, ніж відпустити одного винного». Як у людини зі здоровим глуздом може бути якісь сумніви з приводу адекватності цієї системи.

Це читання дуже наглядний посібник, як не помітивши вчасно ворога у державі, ти можеш стати сам ворогом своєї держави. І навіть маленька купа людей може держати у страху мільйони інших.

"Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами"
(І. Багряний)

"Людину можна знищити, проте перемогти її неможливо"
(Е. Хемінгуей)

Великий українець, Іван Багряний, який на собі відчув та з гідністю витримав поневіряння, мордування та репресії, у своєму фундаментальному романі "Сад Гетсиманський" втілює в образ головного героя- Андрія Чумака- сам український народ. Сам же роман стає страшним викривальним документом сталінської доби.

Моторошній, абсурдній, садистській тоталітарній репресивній машині автор протиставляє незламну, глузуючу над своїми катами душу Андрія, одного із мільйонів тих безневинних, що сидять у тюрмах, набитих мов вулики, по всьому СРСР. Мета цієї кривавої, антигуманної машини, так званого "великого конвеєру", втовкмачити людині в свідомість її нікчемність, нічогоневартість, переконати її, що вона всього лиш "людішка", яку можна розчавити як блощицю на стіні, бо ж "в СРСР людей вистачить". Ланцюгових псів же, які чинили усі ті звірства, по-іншому як моральні виродки назвати неможливо. Принципи, якими вони керувалися для змушення людини визнати за собою злочин, якого вона ніколи не скоювала, такі ж самі садистські та абсурдні як і уся система. Ось деякі з них: "була б людина- діло знайдеться", "не важливо, що ти робив вчора, важливо, що ти міг зробити завтра" або "ліпше закопати у землю сто невинних, аніж не закопати одного винного". Слідчі також часто цитували одного із російчьких класиків: "якщо ворог не здається- його знищують". Залізний принцип, об мури якого розбиваються у щіпки усі моральні устої, принципи гуманності, правосуддя і саме головне- права ЛЮДИНИ. Право на власний голос, на справедливість, на право бути почутим...Та куди там...В умовах сталінського терору, геноцидів, всесоюзних чисток, коли життя людини вартує одній кулі, голос кричущого- всього лиш пустий звук, ніщо. Закон повного беззаконня- ось основний регулятор взаємин між ув'язненними та тюремною адміністрацією.

"Людина — це найвеличніша з усіх істот. Людина — найнещасиіша з усіх істот. Людина — найпідліша з усіх істот",- так стверджує автор на сторінках книги і поступово доводить кожну із тез. Прикладом для доведення першої є головний герой твору- Андрій Чумак, який проходить у тюрмах усі кола Дантового пекла. Андрія точить зсередини важка думка, хто ж його зрадив, пізніше, внаслідок підлих маніпуляцій слідчих, його волю підкошує усвідомлення зради коханої дівчини. Проте він знаходить у собі сили вистояти. Вистояти не дивлячись ні на що. Бо за його твердим переконанням, "ліпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, аніж повзати на колінах і вмерти двічі — морально й фізично".

Сам роман "Сад Гетсиманський" став гімном Людині, яку можна знищити, проте перемогти або зламати неможливо. Душа автора кричить, розривається на сторінках книги до щемління у серці: "Мушу! Хто зрозуміє це слово?! Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця призначення... Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу".

------------------------

"Мы есть. Мы были. И будем мы. И Отчизна наша с нами"
(И. Багряный)

"Человека можно уничтожить, но нельзя победить"
(Э. Хемингуэй)

Великий украинец, Иван Багряный, который на себе почувствовал и с достоинством выдержал скитания, пытки и репресии, в своем фундаментальном романе "Сад Гетсыманский" воплощает в образ главного героя- Андрея Чумака- сам украинский народ. Сам же роман становится страшным разоблачающим документом сталинской эпохи.

Жуткой, абсурдной, садистской тоталитарной репресивной машине автор противопоставляет несокрушимую, смеющуюся над своими катами душу Андрея, одного из миллионов тех невиновных, которые сидят по тюрьмах, набитых словно ульи, по всему СССР. Целью этой кровавой, антигуманной машины, так называемого "большого конвейера"- вдолбить человеку в сознание его ничтожество, ничегонестоимость, убедить его, что он всего лишь "человечишка", которого можна раздавить как блоху на стене, ведь "в СССР людей хватит". Цепных псов же, которые совершали все те зверства, иначе как моральные уроды назвать невозможно. Принципы, которыми они руководились для того, чтобы заставить человека признать за собой преступление, которого он не совершал, такие же садистические и абсурдные, как вся система в целом. Вот некоторые из них: "был бы человек- дело найдется", "не важно, что ты делал вчера, важно, что ты мог сделать завтра" или "лучше закопать в землю сто невиновных, чем не закопать одного виновного". Следователи также часто цитировали одного из росийских класиков: "если враг не сдается- его уничтожают". Железный принцип, о стены которого разбиваются в щепки все моральные устои, принципы гуманности, правосудия, и самое главное- права ЧЕЛОВЕКА. Право на собственный голос, на справедливость, на право быть услышаным...Да куда уж там...В условиях сталинского террора, геноцидов, всесоюзных чисток, когда жизнь человека ровна одной пули, голос кричащего всего лишь пустой звук, ничто. Закон полного беззакония- таков основной регулятор взаимоотношений между заключенными и тюремной администрацией.

"Человек- величайшее из всех существ. Человек- несчастнейшее из всех существ. Человек- подлейшее из всех существ",- так утверждает автор на страницах книги и постепенно доказывает каждую тезу. Пример для доказательства первой- Андрей Чумак, главный герой произведения, который проходит все круги Дантового ада. Андрея точит изнутри тяжелая мысль, кто же его предал, позднее, из-за подлых манипуляций следователей, его волю подкашивает осознание предательства любимой женщины. Но несмотря на это он находит в себе силы выстоять. Выстоять не смотря ни на что. Потому что за его твердым убеждением "лучше умереть один раз, умереть гордо, с несломленной душой, чем ползать на коленях и умереть дважды- морально и физически".

Сам роман "Сад Гетсыманский" стал гимном Человеку, которого можна уничтожить, но победить или сломать невозможно. Душа автора кричит, разрывается на страницах книги до щемления в сердце: "Должен! Кто поймет это слово?! Потому я стискиваю зубы, нагибаю голову и иду к концу назначения...Сердце каждого поэта и романтика должно идти на Голгофу".

Иногда мне кажется, что Дьявол, если он только существует, время от времени, забавы ради поднимается из ада на землю и вселяется в того или иного человека. Иногда он выбирает худого немца с косым пробором, иногда – араба, любящего играть с химическим оружием, а иногда – пышноусого «вождя». Почему-то Дьяволу кажется, что периодически человечество требует хорошей встряски, которую и проводит с удивительным (к сожалению) успехом.
Однажды, вселившись в человека с пышными усами, Дьявол подумал, что было бы забавно подвергнуть репрессиям несколько миллионов людей, навесив на них маленький, но весомый ярлычок – «враг народа».

В этом году мне довелось прочитать, на мой взгляд, два самых сильных романа в курсе украинской литературы – «Желтый князь» Барки и «Сад Гефсиманский» Багряного. И в том, и в том романе описываются ужасы сталинских репрессий, только в первом случае речь идет о голоде (о чем я писала тут), а во втором – о тюрьмах и заключенных. Нет слов, чтобы описать чувства после прочитанного. Это больше, чем «страшно», «ужасно» и «несправедливо». Это больше, чем «кошмарно», «жутко» и «угнетающе». Пожалуй, чуть-чуть приближаются к описанию романа слова «бесчеловечно» и «душераздирающе». Но слезы тут, наверное, красноречивее.

Автор на примере главного героя, Андрея Чумака, показывает судьбу тысячи ему подобных. С той лишь разницей, что выдерживали эти тортуры далеко не все. А еще, автор подает полную картину всех разновидностей заключенных, рисуя людей разной национальности, разных характеров и идей. Кроме того, тут можно увидеть детальное описание устройства жизни и быта в тюрьмах. Всё это – одна сплошная чернота. Весь роман – это тень Сталина, легшая на несчастных, измученных людей, бОльшая часть из которых заключена несправедливо. Слова «воля» и «справедливость» становятся тут как будто насмешкой над этими измученными людьми…

В общем, писала в начале о Дьяволе просто потому, что своим умом человек не может дойти до такого уровня жестокости. Просто иначе получается какой-то трагический оксюморон – бесчеловечный человек. Именно поэтому тут определенно прикладывает свою руку Некто, собирающий вокруг себя всех грешников мира и рассказывающий им о своих «успехах», сидя среди бушующего пламени. А они собираются вокруг него, горят и слушают, гадая, почему же он решил выбрать для своих деяний именно их. И раскаиваются. А может, и нет.

Иван Багряный - украинский Солженицын. Роман был опубликован на Западе в 1950 году, на 20 лет раньше, чем " Архипелаг ГУЛАГ" Солженицына и в 1963 году выдвигался на Нобелевскую премию. Очень жаль, что роман не переведен на русский язык, он очень автобиографичен. Иван Багряный дважды отбывал срок в сталинских казематах в Сибири. Во время отбывания первого срока он бежал из лагеря , был снова задержан и получил новый срок. На тему ГУЛАГа написано много мемуарной литературы, в ней в большинстве своем рассказывают о пребывании в лагерях, разбросанных по всей территории Союза. Багряный детально рассказывает о зверствах следователей НКВД совершаемых в тюрьмах в процессе выбивания " правдивых" показаний у своих подследственных. Писатель на себе испытал все все методы сталинской инквизиции, которая даже в чем-то превосходила средневековую. Он как и главный герой романа отказался подписывать протокол признаний о своей " преступной деятельности" . Андрей Чумак бежав из сибирского концлагеря, через несколько лет возвращается домой в украинское село к своей матери. В доме матери в этот момент гостили три его старших брата военных. Во время ужина семьи в дом врываются НКВДешники и арестовывают Андрея и отправляют в харьковскую тюрьму, в которой он в течении двух лет проходит все круги ада, какие только мыслимы на земле. Он отказывается подписывать протокол допроса, в котором он якобы рассказывает о своей контрреволюционной деятельности против СССР. В отношении его применяют зверские издевательства и побои, психологические методы воздействия, но Андрей не сломался, он ведь был казацкого роду. Детально описаны диалоги палачей их их жертв, детально описан быт заключенных в харьковских тюрьмах, размышления писателя о советской пролетарской диктатуре. Сложно писать рецензию на этот роман, его нужно просто прочитать или послушать аудиокнику на украинском языке, Она будет очень понятна и русскоязычным читателям.

Этот роман оставляет довольно тяжелый осадок безысходности, отчаянного сопротивления ни смотря ни на что и невыносимого давления могучей государственной системы на человека.
Но несмотря ни на что - "Сад..." один из лучших в украинской литературе романов о сталинских репрессиях, равный по качеству творчеству, например, Варлама Шаламова или Солженицына. Общему антуражу сильно помогает несколько не литературный украинских язык с сильным вкраплением диалектных слов, свойственных северо-восточной Украине (Харьковская, Сумская и Полтавская области) - родных для Ивана Багряного.

Далекого 95-го року після закінчення школи при вступі до вишу вперше почула прізвище Багряного, тоді в школі вчили його "Тигроловів". Але це були 90-ті не у всіх школах навіть вчителі прочитали твори вигнанців, репресованих та дисидентів, а так як у мене ще був і фізмат клас, то з Багряним була не знайома. До вишу того року не поступила, хоч Багряний мені й не попався (виною була Анжеліка, яку читала запоєм замість готуватися до іспитів). Наступного року в деяких вишах замість іспитів з української мови та літератури потрібно було лише написати диктант, а з синтаксисом завжди не дуже дружила, то й заходилася готуватися до іспиту з книжечкою творів для диктантів і там мені зустрівся текст, в який закохалась:

Це був уривок з великого твору Івана Багряного "Сад Гетсиманський". І потім майже 20 років я йшла до цього твору. Закохавшись в красиве порівняння каштанових свічок з панікадилами, навіть не могла уявити, що цей уривок буде самим сонцесяйним і світлим в усьому романі, який читається надзвичайно легко, не дивлячись на тему підняту в творі.
Роман починається з подій 37-го року, коли по смерті батька в рідній хаті збираються його діти, 3 сина, які зробили кар'єру в різних сферах радянського життя, наймолодша донька, яка жила з батьками й 4 син – Андрій – репресований, ще в 33 за свою приналежність до Українського пролетаріату, який хотів бути вільним від Московської влади, і який втік з каторги, поневірявся просторами радянського союзу, та повернувся на батьківщину щоб вшанувати пам'ять про батька. За чиїмось доносом, його тієї ж ночі забирають до міліції, а потім переводять до Харківського НКВД. Закінчується роман 1939 роком – коли Андрію, його братам та сестрі було винесено вирок.
512 сторінок роману вмістили – 2 роки життя, і величезний прошарок "людішек", серед яких зустрічаються й селяни, й пролетаріат, але здебільшого то інтелігентні люди: начальники, голови спілок, інженери, професори, священики, письменники, лікарі; є колишні полум'яні революціонери, які стоїли у витоків радянського союзу; махновці, троцькісти, і навіть ті, що були чекістами, ще півроку назад. З багатьма людьми за ці 2 роки перетнулась доля Андрія. Були серед них й відкриті люди, сильні, незламні; були й слабкодухі, сексоти, жадібні, підлі. Одних було розстріляно, інших пущено етапом. Багато хто з них зламався, хтось збожеволів.
Надзвичайно точно показано Єжовську машину в дії, ті конвеїри, на яких люди ламались перетворючись в ніщо. Московські щупальця було всюди "краще переламати ребра 100 невинним, ніж пропустити одного винного". Підозра і вербовка (закладання друзів і ворогів) була всюди. І от, що цікаво. Скільки було загублено грамотного, ЧЕСНОГО народу. А залишились хто? Підлабузники, непотріб, Юди, жополизи. То, що ми хочемо тепер, як з цього "гівна" може вийти свідома патріотична людина, якщо вони дрижать тільки за свій скарб, і щоб тільки не тонули його та його близьких, й навіть не задумається, що якщо та машина набери обертів, то і він теж може потрапити, нехай навіть випадково, але потрапить і з ним підуть його близькі. Бо не можу бути в сім'ї тільки один крамольний. У тієї московської влади кримінальні стояли на щабелі вище ніж політичні. Тобто босота, яка вміє красти та вбивати, більш прихильна владі, ніж ті хто має власну думку, ті хто ратує за вільний народ, і особливо якщо ті думки йдуть всупереч "головній лінії партії", хоча багато з тих хто пропагує та захищаю цю лінію партії, навіть не знають в сому вона полягає. Вони знають що є план по політв'язням, як по заготівлі картоплі чи хліба. І це ж радянська влада, значить план потрібно не тільки виконати, алей перевиконати. І засовується до буцегарень безліч людей, яким заборонені зустрічі з рідними, передачі, та навіть спального нормального місця немає. Спання у позі "валет замком". Це вже не кажучи про тортури моральні й фізичні, приниження. Головне щоб вибити "чистосердечне зізнання".
Моторошно стає від тієї несправедливості, від того свавілля, що чинили садисти, по іншому не можу назвати тих людей. Ті хто не змогли існувати в тому суспільстві (чекісти, прокурори,…) ламались. І як влучно сказав Андрій, про те, що ті хто проводить допити, не зможуть спати ночами, жити вільно, кохати, мати дітей, без того щоб перед ними не спливали образу замордованих, зламаних, розстріляних ними людей.
Але поки є такі як Чумаки, Васильченко, Штурман, Давид, Сашко Грязнов (взагалі окрема історія, як кримінальника покарали за провину запхнувши його до камери політичних, і як він через місяць проведений у політичних, сам став політичним, навіть більщ свідомо політичним, ніж ті хто знаходились в цій камері, бо як може бути чистильник взуття перського походження бути політичним), людяність не буда зламана, духовність буде існувати.
Завжди була патріоткою своєї держави, хоча в моєму роді кого тільки немає (поляки, українці, латиші, можливо росіяни й білоруси). Але скоріш всього генетична пам'ять про репресованих, розкуркулених, розстріляних і зігріває той вогонь, що горить в грудях багатьох українців.
Скільки наснаги потрібно було тім в'язням щоб перенести те життя, а вони примудрялись не прости виживати, а ще вчитися (Санько Печенізький), співати пісень (їх було дуже багато, в кожній камері де довелось побувати Андрію, завжди співали пісень), вести господарство (лагодити одяг, підтримувати чистоту), хоча це було занадто складно при тій купі заборон, що вони мали. А ще не дивлячись ні на що, їх підтримував гумор, бо без глузливого ставлення до ситуації, до свого вигляду можна було б збожеволіти.
Книга віднесена до улюблених, з намаганням долучити до її прочитання усіх знайомих.

Прочитала эту книгу, ещё будучи студенткой первого курса. Я не преверженец украинской литературы, но встречаются вещицы по истине необыкновенные. Эта же была задана для обязательного прочтения. С неохотой принялась за неё, но когда села, не смогла оторваться. Мне было горько и больно за людей прошедших эти круги ада, и за тех кто так и не смог оттуда выйти, а так было в большинстве случаев.

После того, как я перевернула последнюю страницу, моя грудь наполнилась патриотизмом, за свой народ. За нашу "незламну силу волі"! Патриотизм! Вот какое чувство она вызывает. Очень интересная книга, правдивая, глаголящая истину устами прошедшего эти муки, от первоисточника!

Она не оставит равнодушным ни одного читателя.

Оценка 5 из 5.

Вивчаючи українську літературу ще в школі, я не дуже полюбляв твори, так сказати, "вітчизняного виробника". Я все більше тяжів до Європейської літератури, тому з таким предметом як Зарубіжна література у мене було на багато краще ніж з українською. Але, коли програма дійшла до літератури ХХ століття, то я був вражений і захоплений наскільки вона не поступається Європейській. Все це почалося з "Міста" Підмогильного, а далі вже пішли Самчук, Барка, Багряний тощо. Уперше я з Багряним познайомився, коли читав його "Тигроловів" на ЗНО, тому, коли брався за "Сад Гетсиманський", то сподівався, що рівень буде не менший. І я не "прогадав", цей роман, як на мене, кращий за "Тигроловів". Він мені видався більш інтелектуальним, чи що? Однак, дуже цікавою видалась сама тематика репресій у 20-20-ті роки. Як на мене Багряний досить яскраво показав, який контингент знаходився у тих камерах (від професорів літератури і троцкістів, до дрібних пройдисвітів-вірмен і голів районних адміністрацій), а також ті умови, у яких вони знаходилися (більш ніж з 10-ок людей на одиночну камеру). Трішки я не зрозумів головного героя, який пів твору мучився і гадав, хто ж його здав і на цьому побудована основна трагедія твору: невже брати чи кохана? Ще на перших 10-ти сторінках, коли його тільки "повязали" я зрозумів, що той Святий отець його і здав. Тому вся ця трагічність догадок у виконанні головного героя видалася мені безглуздою, хоча я прекрасно розумію Багряного - така трагедія була реальною для багатьох ув'язнених, бо їх і справді бува здавали найрідніші люди. Тож, влучно сказав Довлатов, що не дивлячись на те, що Сталін розстріляв мільйон людей, але ж хтось написав доноси на цей мільйон.
Тож, можу підсумувати, що цей твір, як на мене, міг би бути достойним "побратимом" іншим класичним творам Європейської літературної майстерні.