Рецензия на книгу

• 

  Marmosik

  8 августа 2014

  Далекого 95-го року після закінчення школи при вступі до вишу вперше почула прізвище Багряного, тоді в школі вчили його "Тигроловів". Але це були 90-ті не у всіх школах навіть вчителі прочитали твори вигнанців, репресованих та дисидентів, а так як у мене ще був і фізмат клас, то з Багряним була не знайома. До вишу того року не поступила, хоч Багряний мені й не попався (виною була Анжеліка, яку читала запоєм замість готуватися до іспитів). Наступного року в деяких вишах замість іспитів з української мови та літератури потрібно було лише написати диктант, а з синтаксисом завжди не дуже дружила, то й заходилася готуватися до іспиту з книжечкою творів для диктантів і там мені зустрівся текст, в який закохалась:
  

  
  "…Буйні каштани стоять безкінечною шпалерою й тримають на сонці чудесні свічі – свічі своїх квіток. Каштани, наче великі панікадила, парадно розставлені на вулиці, встромлені в чорну, зволожену майським дощем землю. Вони стоять і тріумфально кадять в небо золотим пилом, пахощами, буйним пафосом цвітіння, а на листах і на свічах квіток мерехкотять дощинки, діаманти краплин, випромінюючи веселки… А по вулиці йде пританцьовує, сміхом заливається молодість, їхня молодість, його молодість, - по Києву, по столиці його землі, по бульвару Шевченка, - безжурна, відважна, горда, закохана молодість! І їй присвячує сяйво фантастичних зелено-рожевих панікадил… Каштани…"

  Це був уривок з великого твору Івана Багряного "Сад Гетсиманський". І потім майже 20 років я йшла до цього твору. Закохавшись в красиве порівняння каштанових свічок з панікадилами, навіть не могла уявити, що цей уривок буде самим сонцесяйним і світлим в усьому романі, який читається надзвичайно легко, не дивлячись на тему підняту в творі.
  Роман починається з подій 37-го року, коли по смерті батька в рідній хаті збираються його діти, 3 сина, які зробили кар'єру в різних сферах радянського життя, наймолодша донька, яка жила з батьками й 4 син – Андрій – репресований, ще в 33 за свою приналежність до Українського пролетаріату, який хотів бути вільним від Московської влади, і який втік з каторги, поневірявся просторами радянського союзу, та повернувся на батьківщину щоб вшанувати пам'ять про батька. За чиїмось доносом, його тієї ж ночі забирають до міліції, а потім переводять до Харківського НКВД. Закінчується роман 1939 роком – коли Андрію, його братам та сестрі було винесено вирок.
  512 сторінок роману вмістили – 2 роки життя, і величезний прошарок "людішек", серед яких зустрічаються й селяни, й пролетаріат, але здебільшого то інтелігентні люди: начальники, голови спілок, інженери, професори, священики, письменники, лікарі; є колишні полум'яні революціонери, які стоїли у витоків радянського союзу; махновці, троцькісти, і навіть ті, що були чекістами, ще півроку назад. З багатьма людьми за ці 2 роки перетнулась доля Андрія. Були серед них й відкриті люди, сильні, незламні; були й слабкодухі, сексоти, жадібні, підлі. Одних було розстріляно, інших пущено етапом. Багато хто з них зламався, хтось збожеволів.
  Надзвичайно точно показано Єжовську машину в дії, ті конвеїри, на яких люди ламались перетворючись в ніщо. Московські щупальця було всюди "краще переламати ребра 100 невинним, ніж пропустити одного винного". Підозра і вербовка (закладання друзів і ворогів) була всюди. І от, що цікаво. Скільки було загублено грамотного, ЧЕСНОГО народу. А залишились хто? Підлабузники, непотріб, Юди, жополизи. То, що ми хочемо тепер, як з цього "гівна" може вийти свідома патріотична людина, якщо вони дрижать тільки за свій скарб, і щоб тільки не тонули його та його близьких, й навіть не задумається, що якщо та машина набери обертів, то і він теж може потрапити, нехай навіть випадково, але потрапить і з ним підуть його близькі. Бо не можу бути в сім'ї тільки один крамольний. У тієї московської влади кримінальні стояли на щабелі вище ніж політичні. Тобто босота, яка вміє красти та вбивати, більш прихильна владі, ніж ті хто має власну думку, ті хто ратує за вільний народ, і особливо якщо ті думки йдуть всупереч "головній лінії партії", хоча багато з тих хто пропагує та захищаю цю лінію партії, навіть не знають в сому вона полягає. Вони знають що є план по політв'язням, як по заготівлі картоплі чи хліба. І це ж радянська влада, значить план потрібно не тільки виконати, алей перевиконати. І засовується до буцегарень безліч людей, яким заборонені зустрічі з рідними, передачі, та навіть спального нормального місця немає. Спання у позі "валет замком". Це вже не кажучи про тортури моральні й фізичні, приниження. Головне щоб вибити "чистосердечне зізнання".
  Моторошно стає від тієї несправедливості, від того свавілля, що чинили садисти, по іншому не можу назвати тих людей. Ті хто не змогли існувати в тому суспільстві (чекісти, прокурори,…) ламались. І як влучно сказав Андрій, про те, що ті хто проводить допити, не зможуть спати ночами, жити вільно, кохати, мати дітей, без того щоб перед ними не спливали образу замордованих, зламаних, розстріляних ними людей.
  Але поки є такі як Чумаки, Васильченко, Штурман, Давид, Сашко Грязнов (взагалі окрема історія, як кримінальника покарали за провину запхнувши його до камери політичних, і як він через місяць проведений у політичних, сам став політичним, навіть більщ свідомо політичним, ніж ті хто знаходились в цій камері, бо як може бути чистильник взуття перського походження бути політичним), людяність не буда зламана, духовність буде існувати.
  Завжди була патріоткою своєї держави, хоча в моєму роді кого тільки немає (поляки, українці, латиші, можливо росіяни й білоруси). Але скоріш всього генетична пам'ять про репресованих, розкуркулених, розстріляних і зігріває той вогонь, що горить в грудях багатьох українців.
  Скільки наснаги потрібно було тім в'язням щоб перенести те життя, а вони примудрялись не прости виживати, а ще вчитися (Санько Печенізький), співати пісень (їх було дуже багато, в кожній камері де довелось побувати Андрію, завжди співали пісень), вести господарство (лагодити одяг, підтримувати чистоту), хоча це було занадто складно при тій купі заборон, що вони мали. А ще не дивлячись ні на що, їх підтримував гумор, бо без глузливого ставлення до ситуації, до свого вигляду можна було б збожеволіти.
  Книга віднесена до улюблених, з намаганням долучити до її прочитання усіх знайомих.

  
  "…Будеш проклятий, милий синочку, Як зігнеш себе, мов билиночку!..."

  16 понравилось

  362