All Quiet on the Western Front

Воспоминания полны тишины оттого, что для нас это совершенно непостижимо.

Бледные брюквенные лица, судорожно скрученные руки, щемящая храбрость этих бедолаг, которые все-таки идут в атаку, этих отважных бедолаг, настолько запуганных, что они даже громко кричать не смеют, с разорванной грудью, животом, руками, ногами, лишь тихонько зовут маму и сразу замолкают, как только на них посмотрят

Посмотрите-ка вон туда, где облачка. Это рвутся зенитные снаряды. Вчера мы были там. Пятеро убитых, восемь раненых. Причем, собственно говоря, обстрел был пустяковый. Когда в следующий раз тоже отправитесь туда, рядовые, прежде чем умереть, сперва построятся перед вами, станут по стойке "смирно" и молодцевато спросят: "Разрешите идти? Разрешите окочуриться?"

Такие молодые парни, ни в чем не повинные парни...

Самая величайшая подлость - это гнать на воину животных.

Война такая же причина смерти, как рак и туберкулез. грипп и дизентерия. Только смерти куда многочисленнее, разнообразнее и страшнее.

Наше знание о жизни ограничивается смертью.

... война канет на дно и утонет, когда нахлынет волна возвращения война минует, она не разъест нас, её власть над нами чисто внешняя.

Здесь люди другие, я их по-настоящему не понимаю, завидую им и презираю.

Сегодня и тогда разделены пропастью.

Веришь в чудеса, а в конечном счёте всё сводится к буханкам хлеба.

Мы не сражаемся, мы защищаем себя от уничтожения.

Я был солдатом, а теперь я лишь боль о себе, о матери, обо всем, что так безотрадно и бесконечно.

Стоило бы провести мимо его койки весь мир и сказать: это Франц Кеммерих, девятнадцати с половиной лет от роду, он не хочет умирать.

Той же осколок має ще силу розпороти стегно Леєрові. Леєр хойкає, але тримається, спираючись на руки; він швидко спливає кров'ю, і ніхто не може йому зарадити. За кілька хвилин він осідає на землю, немов шкіряний мішок, з котрого витекла вода. Яка користь йому тепер із того, що в школі він був такий добрий математик?

Я кусаю подушку, стискаю пальцями залізне пруття ліжка. І нащо я сюди приїхав! На фронті я був байдужий до всього, часом утрачав усяку надію; бути таким я вже не зможу. Я був солдатом, а тепер усе в мені - тільки біль, суцільний біль за себе, за матір, за все, що таке невтішне і що не має кінця-краю.
Не треба було мені їхати у відпустку!

Ой мамо, мамо! Я для тебе - дитина.. Чого ж я не можу покласти тобі голову на коліна й заплакати? Чого я завжди мушу бути дужим і стриманим, мені часом теж хочеться поплакати, хочеться, щоб мене втішали, адже я справді майже дитина, у шафі ще висять мої куценькі штанці... Це ж було зовсім недавно, чому ж усе так швидко проминуло?

- Там було дуже страшно, Паулю?
Що мені відповісти тобі, мамо? Ти ніколи цього не збагнеш, ніколи не зрозумієш. І не треба тобі розуміти. Чи там було страшно, питаєш ти. Ой мамо, мамо!

Усі фронтові жахи щезають, коли фронт залишається позаду. Ми женемо їх від себе вульгарними й похмурими жартами; приміром, як хтось помирає, ми кажемо про нього, що він задом землю риє, і в такому стилі ми говоримо про все взагалі, це рятує нас від божевілля - поки ми так усе сприймаємо, ми здатні на опір.

Ми втратили всякі почуття один до одного, і коли наш зацькований погляд спиняється на котромусь із товаришів, ми ледве впізнаємо його. Ми - байдужі мерці, що завдяки якомусь штукарству чи лихим чарам ще можуть бігати й убивати.