Забуття

Я давненько не следила за новинками украинской литературы. Но книгу года 2016 по версии BBC я заметила из-за автора. Я вспомнила, в каком восторге была от творчества Малярчук десять лет назад. Её книги для меня понятны. Я не ожидала от "Забуття" чего-то особенного, но боялась разочарования. А в итоге, с первых же страниц получила удовольствие от книги. Мы все уходим в небытие. Даже исторически важные личности забываются. Липинский посвятил свою жизнь независимости Украины, а украинцы его забыли. Они его разочаровали еще при жизни, и очень заслуженно. Мне понравилось, как преподнесена жизнь Липинского, как описаны исторические факты. Эта книга смесь правды и вымысла. В современной части сюжета автор описывает переживания, которые находятся на грани.

Я завжди хотіла бути розумною, але проґавила свій шанс, так і не скориставшись природним даром накопичувати знання. Дізнаватися було моєю пристрастю, аж доки інша пристрасть, жіноча, людська, не взяла наді мною гору. Замість тренувати розум, я вправлялася в стражданні. Замість запоєм читати, я запивала нестерпний біль алкоголем. Я віддала перевагу любові і занехаяла високе мистецтво ясного мислення. Роки, які треба було присвятити щоденній кропіткій самоосвіті, промайнули в погоні за особистим щастям, яке само по собі є лишень ілюзією щастя, ілюзією погоні. Щасливішою я не стала, а втрачений час неможливо надолужити. Я пізнала почуття, але не пізнала мудрість.

Вот что может быть у современной девушки с такими мыслями с историком, который жил сто лет назад и который пожертвовал личной жизнью? Но Малярчук удалось гармонично все соединить. Очень актуальная книга для Украины. Борьба все еще продолжается.

Неоднозначна книга. Історія йде паралельно у двох часах з проміжком у 100 років. Одна з них розповідає про В"ячеслава Липинського, українського монархіста польського походження, інша -- про письменницю, імені якої не названо.

Письменниця розповідає про своє життя, порівнюючи його з життям Липинського, проводячи паралелі, знаходячи подібності і співзвуччя. У хворобливому захопленні Липинським ідеєю української державності вона бачить надію на своє видужання -- адже якийсь час тому стала дуже боятися всього і перестала виходити назовні, навіть на балкон не наважується ступити. Чи допоможе їй така терапія -- невідомо, але принаймні Липинський не буде повністю поглинутий синім китом забуття. Розділи про Липинського мені сподобалися значно більше, ніж "сучасні". Хоч я і розумію, що там багато вигадки (яка, втім, відчутно заснована на дослідженні документів, світлин і листів), однак читати про нього як про живу людину було дійсно дуже цікаво. Як і про тогочасні політичні настрої і рухи в Україні. Ця книга -- свого роду дегероїзація подій 1917-1922 років в Україні, усіх її вигнанців та будівничих, хоч вони, безсумнівно, зробили багато визначального для нас сьогоднішніх.

Напевно, для мене книга була б цікавішою, якби була присвячена виключно Липинському та його часу. Проте в ідеї втрати і зникнення часу і полягає основна суть книги, яка, до речі, отримала відзнаку Книги року ВВС.