Цитаты из книги Man's Search for Meaning

Якось я спостерігав трагічну демонстрацію близького зв’язку між втратою віри і цією небезпечною відмовою від боротьби за життя. Ф., мій старший наглядач, досить відомий композитор і лібретист, одного дня зізнався: — Хочу вам дещо розповісти, лікарю. Я бачив дивний сон. Голос сказав мені, що я можу лише побажати чогось або маю сказати, що хочу дізнатися, й отримаю відповіді на всі свої запитання. Що, на вашу думку, я запитав? Я хотів знати, коли для мене закінчиться війна. Ви знаєте, що я маю на думці. Лікарю, для мене! Я хотів знати, коли нас, наш табір, звільнять і настане край нашим стражданням. — І коли вам це снилося? — запитав я. — У лютому 1945-го, — відповів він. (Розмова відбувалася на початку березня.) — І що ж відповів цей голос уві сні? Він крадькома прошепотів: — Березень, тридцятого. Коли Ф. розповів мені про свій сон, його досі сповнювала надія і сподівання, що цей голос має рацію. Та з наближенням обіцяного дня новини про фронт, які досягали табору, зробили передбачення його звільнення нереальним. Двадцять дев’ятого березня Ф. несподівано захворів, у нього сильно піднялася температура. Тридцятого березня, у день, коли згідно з передбаченням війна і страждання повинні були припинитися для нього, він почав марити і знепритомнів. Тридцять першого березня він помер. За всіма зовнішніми ознаками це була смерть від тифу.

В’язень, який втратив віру в майбутнє — своє майбутнє, — приречений. Із втратою віри в майбутнє він також втрачає свою духовну стійкість; він дозволяє собі занепасти та стає об’єктом духовного й фізичного розкладу. Зазвичай це трапляється доволі несподівано, у формі кризи, симптомів, які відомі кожному досвідченому мешканцю табору. Усі ми боялися цього моменту — не в себе, що було безцільним, але в наших друзів. Здебільшого це починалося з того, що одного ранку в’язень відмовлявся вдягатися і вмиватися або виходити на площу для переклику. Жодні прохання, удари чи погрози не діяли на нього. Він лише лежав, майже нерухомо. Якщо ця криза виникала внаслідок хвороби, він відмовлявся йти до шпитального блоку або зробити хоча б щось, щоб допомогти собі. Він просто здався. Він залишався на місці, лежачи у власних випорожненнях, і його більше нічого не турбувало.

Багатий і вельможний перс прогулювався в саду з одним зі своїх служників. Служник закричав, що він щойно помітив свою Смерть, яка погрожувала йому. Він благав свого пана дати йому найшвидшого коня, щоб він міг поквапитися до Тегерана, якого міг дістатися того ж вечора. Господар погодився, і прислужник помчав геть. Повернувшись до свого будинку, господар і сам побачив Смерть і запитав її: «Для чого ти лякала і загрожувала моєму слузі?» — «Я не загрожувала йому; я тільки висловила здивування, виявивши його тут, тимчасом як планувала зустріти його ввечері в Тегерані», — відповіла Смерть.

Іншого разу ми побачили групу звичайних засуджених, яких провели повз наше місце праці. Якою очевидною видавалася глибина всіх наших страждань тепер! Ми заздрили цим в’язням через відносно впорядковане, безпечне і щасливе життя. Вони напевно мали можливість регулярно приймати душ, думали ми із сумом. У них напевно є зубні щітки і щітки для одягу, матраци — у кожного власний — і щомісячна пошта, яка приносить їм новини від родичів або хоча б звістки, живі вони ще чи ні. Ми все це втратили дуже давно.

Загалом, будь-яке заняття мистецтвом у таборі дещо нагадувало гротеск. Я б сказав, що реальне враження, справлене будь-чим, пов’язаним із мистецтвом, виникало від примарного контрасту між виступом і тлом безнадійного життя в таборі. Я ніколи не забуду, як прокинувся від важкого змореного сну на другу ніч в Освенцимі — мене розбудила музика. Старший охоронець барака щось святкував у своїй кімнаті, яка розташовувалася біля входу. Підпилі голоси горлали якісь банальні мелодії. Раптом запала тиша, і скрипка заспівала відчайдушно сумне танго, незвичну мелодію, не зіпсуту частим повторенням. Скрипка ридала, і моя душа плакала разом із нею, тому що саме цього дня комусь виповнилося двадцять чотири. Цей хтось був в іншій частині табору Освенцим, можливо, у кількох сотнях або тисячах метрів від мене, але абсолютно недосяжний. Цим кимось була моя дружина.

Одного вечора мені виявили надзвичайну шану, знову запросивши до кімнати, де колись проводили спіритичний сеанс. Там зібралося кілька близьких друзів головного лікаря і, знову поза правилами, старший офіцер санітарного блоку. «Кривавий капо» випадково увійшов до кімнати, і його попросили прочитати свої славнозвісні вірші. Його не потрібно було просити двічі, він похапцем витягнув щось на кшталт щоденника та почав зачитувати зразки своєї творчості. Я до болю кусав губи, щоб не розреготатися над одним із його любовних віршів, і, радше за все, це врятувало мені життя. Оскільки я обдарував його щедрими аплодисментами, моє життя було б врятоване, навіть якби мене призначили до його робочої партії, до якої я вже якось потрапляв на день, — і цього дня мені було цілком досить. У будь-якому разі, було корисно справити на «кривавого капо» гарне враження. Отож я аплодував так гучно, як міг.

У останньому нестямному протесті перед безнадійністю неминучої смерті я відчув, як мій дух пронизує навколишній морок. Я відчув, як він долає цей безнадійний, безсенсовний світ, і звідкілясь почув переможне «Так!» у відповідь на моє запитання про існування остаточної мети. У цю мить у вікні далекого сільського будиночка, ніби намальованого на горизонті, у жалюгідній сірості баварського світання, увімкнули світло. Et lux in tenebris lucet — «А Світло у темряві світить…» Годинами я стояв, врубаючи кайло у промерзлу землю. Охоронець проминув мене, вилаяв, і я знову почав спілкуватися з коханою. Більше й більше я відчував її присутність, вона була поряд; мав враження, що можу доторкнутися до неї, простягнути руку і стиснути її. Відчуття було дуже сильним: вона була тут. І цієї миті пташка тихо спурхнула з дерева, всілася просто переді мною, на купі викопаної землі, і пильно подивилася мені в очі.

Одного вечора, коли ми вже відпочивали на підлозі барака, змучені на смерть, із мисками супу в руках, забіг наш товариш по ув’язненню і запропонував поглянути на прекрасний захід сонця. Стоячи назовні, ми побачили зловісні хмари, що палахкотіли на сході, і ціле небо, наче живе від хмар, що безперервно змінювали свою форму і кольори — від сталево-блакитного до криваво-червоного. Наші безрадісні сірі землянки разюче контрастували із цим видовищем, а в заболочених калюжах відбивалося сяйливе небо. Після кількох хвилин зворушливої мовчанки один в’язень сказав іншому: «Яким прекрасним міг би бути цей світ!»

Що інтенсивнішим ставало внутрішнє життя в’язня, то сильніше він реагував на красу мистецтва і природи — як ніколи раніше. Під їхнім впливом він забував про власне жахливе становище. Якщо б хтось побачив наші обличчя під час подорожі з Освенцима до баварського табору, коли ми споглядали гори Зальцбурґа з їхніми осяяними заходом сонця вершинами крізь маленькі заґратовані віконця вагона для в’язнів, він ніколи б не повірив, що це обличчя людей, які втратили будь-яку надію на життя і свободу. Незважаючи на це або завдяки цьому, ми захоплювалися красою природи, за якою так довго тужили.

Активізація внутрішнього життя допомагала в’язню знайти схованку від порожнечі, спустошення і духовної бідності його існування, дозволяючи утекти в минуле. Звільнена уява програвала події минулого, часто неістотні, несуттєві випадки і нікчемні дурнички. Ностальгічні спогади возвеличували їх, і вони набирали дивного характеру. Їхній світ і їхнє існування видавалося дуже далеким, і душа тужливо прагнула до них: я вирушав в уявні подорожі автобусом, відчиняв двері помешкання, відповідав на телефонні дзвінки, вмикав електричне світло. Наші думки часто зверталися до таких дрібничок, і ці спогади зворушували до сліз.

Попри всю вимушену фізичну та духовну примітивність життя в концентраційному таборі духовне життя могло бути глибшим. Уразливі люди, які звикли до багатого інтелектуального життя, могли відчувати сильний біль (вони часто були тендітної статури), але їхнє внутрішнє життя не страждало так сильно. Вони були спроможні рятуватися від навколишнього жахіття в багатому внутрішньому житті й духовній свободі. Тільки таким чином можна пояснити явний парадокс: деякі слабкіші в’язні часто виживали в таборі краще, ніж міцні люди.

У більшості ув’язнених примітивне життя й намагання врятувати свою шкуру призводило до тотальної втрати зацікавлення всім, що не підпорядковувалося цій меті, і це пояснювало цілковитий брак сентиментів. Я зіштовхнувся із цим під час переводу з Освенцима до іншого табору, філіалу Дахау. Потяг, який віз нас — близько 2 000 в’язнів, — минав Відень. Близько півночі ми проїжджали неподалік однієї з віденських залізничних станцій. Маршрут пролягав повз вулицю, на якій я народився, повз будинок, де я прожив чимало років свого життя, власне, до ув’язнення. У тюремному вагоні із маленькими заґратованими віконцями нас було п’ятдесят. Тільки дехто з нас мав достатньо місця, щоб сидіти навпочіпки, тоді як інші, змушені стояти годинами, скупчилися біля віконець. Звівшись навшпиньки і поглядаючи через голови інших крізь віконні ґрати, я кинув прощальний погляд на рідне місто. Усі ми почувалися радше мертвими, ніж живими, позаяк вважали, що потяг везе нас до табору Маутгаузен і нам залишилось жити тиждень або два. Я мав виразне відчуття, що дивлюся на вулиці, площі та будинки мого дитинства очима мерця, який повернувся з потойбіччя і дивиться на примарне місто. Після годинної затримки потяг вирушив зі станції. І ось вулиця — моя вулиця! Молоді хлопці, за плечима яких було кілька років життя в таборах і для яких ця подорож була видатною подією, уважно вдивлялися в заґратоване віконце. Я почав благати, вимолювати дозволити мені лише мить постояти біля віконця. Я намагався пояснити, як багато означає для мене цей погляд назовні. Моє прохання відхилили грубо й цинічно: «Ти жив тут усі ці роки? Гаразд, то ти вже бачив досить багато!»

Наче людина, що тоне та хапається за соломинку, мій вроджений оптимізм (який часто керує моїми почуттями навіть у безнадійних ситуаціях) навів мене на думку: ці в’язні виглядають доволі непогано, вони начебто в гарному настрої і навіть регочуть. Хто знає? Можливо, і я поділю їхнє привілейоване становище.

У психіатрії цей стан відомий під назвою «ілюзія відтермінування». Засуджена людина незадовго до страти впадає в ілюзію, що може дістати помилування в останню хвилину. Ми також ухопилися за клаптики надії і до останньої миті вірили, що буде не так вже й погано.

А теперь коснемся третьей фазы лагерной жизни, третьего раздела нашего психологического очерка о концлагере: психологии освобожденного лагерника. Описание этих переживаний никак не может быть безличным. И я хочу вернуться к той главе, где было рассказано, как после нескольких дней величайшего напряжения мы увидели над лагерем белый флаг. Душевное напряжение сменилось расслабленностью. Но ошибается тот, кто думает, что среди нас воцарилась радость. <…> Вечером все снова в своей землянке. Люди подходят друг к другу и потихоньку спрашивают: «Ну скажи – ты сегодня радовался?». И тот, к кому обращались, отвечал: «Откровенно говоря – нет». Отвечал смущенно, думая, что он один такой. Но такими были все. Люди разучились радоваться. Оказывается, этому еще предстояло учиться. То, что испытали освобожденные лагерники, в психологическом аспекте можно определить как выраженную деперсонализацию. Все воспринималось как иллюзорное, ненастоящее, казалось сном, в который еще невозможно поверить. Ведь часто, слишком часто в последние годы мы видели подобные сны. Снилось, что этот день настал, что можно идти куда хочешь. Бывало, видишь, что ты уже вернулся домой, поздоровался с друзьями, обнял жену и теперь сидишь за столом и рассказываешь обо всем, что было, даже об этих снах, и радуешься, что теперь, наконец, это не сон. Как вдруг три пронзительных свистка над ухом, означающих беспощадное «Подъем!», вырывают тебя оттуда, из волшебного сна, даровавшего тебе эту вожделенную свободу… И что же, теперь надо все-таки поверить? Теперь свобода действительно стала действительностью? Но это действительно так. Тело очнулось раньше, чем душа. И с первого часа, когда это стало возможно, мы начали есть. Нет – жрать! Ели без конца, часами, целый день, даже ночью. Когда кто-нибудь из доброжелательных окрестных жителей приглашал лагерника, он ел, он пил кофе – и вдруг у него развязывался язык, и он начинал рассказывать, рассказывать без конца, часами… Вдруг «отпускает» тяжесть, давившая человека годами. Было впечатление, будто тебя толкает какой-то внутренний импульс, заставляя освободиться, «выговориться».