Рыбіна кроў

Раман Іржы Гаічка “Рыбіна кроў” — гэта гісторыя разбурэння сям’і ў перыяд вялікіх сацыяльных узрушэнняў канца дваццатага стагоддзя і гісторыя разбурэння вёскі, якая пала ахвяраю будаўніцтва атамнай электрастанцыі. “Рыбіну кроў” можна чытаць як аповед аб змаганні маленькіх людзей з вялікай уладай і як аповед аб змаганні маленькіх людзей за сваю ідэнтычнасць, сваё месца ў часе і прасторы. I ў першым, і ў другім выпадку беларускі чытач знойдзе шмат паралеляў з уласным жыццём. У 2013 годзе раман ...

Жанры

Рейтинг LiveLib

4,4

13 оценок

5
69%
4
23%
3
8%
2
0%
1
0%

Ваша оценка

Прочитали 13Хотят прочитать 15

Рецензии

sireniti6 октября 2022 г.
370,5 метрів відчаю
Справка: Атомная электростанция Темелин расположена недалеко от Темелина, небольшой деревни в Чешской Республике. Она является подразделением чешской государственной энергокомпании CEZ Group. Численность персонала станции составляет около 1000 человек. Весной 2003 года АЭС Темелин обшей мощностью 2 000 МВт стала крупнейшим источником энергии в Чешской Республике.
Щоб розчистити місце для електростанції, тогочасна комуністична влада знесла шість сіл. Всього їх було затоплено двадцять (повністю, або частково).
І хоч завершувалося будівництво уже далеко не при старій владі, всі ми знаємо, як важко і болісно ми відходили від стереотипів соціалізму.
Важко на такі книги писати рецензії. Реальні, страшні речі це все ж таки не фентезі, не казка, це те, що сталося насправді, і від цього нікуди не втечеш, не сховаєшся, як моя маленька Оффі на своєму лежачку, який вважає «доміком» (вона справді вірить, що я її звідти не дістану).
Це історія про те, як радянська влада знищувала все на своєму шляху до досконалості. І не було ніякої сили, що могла зарадити будівництву АЕС, а від так, не було ніякої сили, щоб врятувати десятки сіл від неминучого затоплення.
Через п’ятнадцять років відсутності, Гана првертається в рідну Чехословаччину, в рідні місця, де на неї чекає лише хворий батько. Багаж з нею невеликий, всього одна валізка. І списочок, в якому рівно дванадцять імен:
ТАТО
ГОНЗА
АННА
МІЛАДА
ЗДЕНЄК
ПАН ТУШЛ
ДОКТОРКА МЕДИЦИНИ БРЕЙХОВА
ПАН БЕРТАК
ХОЗЕ
НАДЯ
ПЕТР
ОЛІНА
І біля кожного знак питання. А то й три крапки, себто невідомість. І з кожним пов‘язаний якийсь спогад, хороший, не дуже, сумний, болючий, почуття провини, жалість, жаль, співчуття, гнів, радість, сум, відчай.
Кожен з цих людей залишив щось по собі для Гани, щось таке, що вона п’ятнадцять років носила в серці, і нарешті прийшов час поставити заповітні галочки напроти кожного імені.
Простити і попросити вибачення, відповісти на питання, на які уникала відповіді, задати ті, що весь цей час краяли думки. Просто знову відчути дух юності, і дух рідної землі. І нарешті назавжди подолати оті 370,5 метрів відчаю, що чомусь розділили життя на до і після, хоч і без особливої трагедії.
Автору вдалося відверто передати драму людей одного села. Їхню боротьбу і відчай. Як ломались плани, і рушились долі, як відходили у небуття історичні пам‘ятки. Як плакали люди, розуміючи, що їм не судилося бути похованими разом з коханими половинками, та й взагалі предками.
Повний безпросвіт.
Совєти давно вже стали минулим. Як у нас, так і в Чехії. Та проблеми маленької людини так і залишаються проблемами маленької людини.
То ж, чи закрила Гана свій гештальт?
Ф/М 2021
2/5
Перевод.
Справка:Атомная электростанция Темелин расположена недалеко от Темелина, небольшой деревни в Чешской Республике. Она является подразделением чешской государственной энергокомпании CEZ Group. Численность персонала станции составляет около 1000 человек. Весной 2003 года АЭС Темелин общей мощностью 2 000 МВт стала крупнейшим источником энергии в Чешской Республике.
Чтобы расчистить место для электростанции, тогдашние коммунистические власти снесли шесть сел. Всего они были затоплены двадцать (полностью, или частично).
И хотя завершалось строительство уже далеко не при старой власти, все мы знаем, как тяжело и болезненно мы отходили от стереотипов социализма.
Трудно на такие книги писать рецензии. Реальные, страшные вещи, это всё же не фэнтези, не сказка, это то, что произошло на самом деле, и от этого никуда не уйдёшь, не укроешься, как моя маленькая Оффи на своем лежачке, который считает «домиком» (она действительно верит, что я ее оттуда не достану).
Это история о том, как советская власть умела многое уничтожать на своём пути к совершенству. И не было никакой силы, чтобы смогла остановить строительство АЭС, а значитне было никакой силы, чтобы спасти десятки сел от неизбежного затопления.
Через пятнадцать лет отсутствия, Гана возвращается в родную Чехословакию, в дорогие сердцу места, где её ждет только больной отец. Багаж с ней небольшой, всего один чемоданчик. И списочек, в котором ровно двенадцать имён:
ПАПА
ГОНЗА
АННА
МИЛАДА
ЗДЕНЕК
ПАН ТУШЛ
ДОКТОРКА МЕДИЦИНЫ БРЕЙХОВА
ПАН БЕРТАК
ХОСЕ
НАДЯ
ПЕТР
ОЛИНА
И к каждому имени вопросительный знак. А то и три точки, то есть неизвестность. И с каждым связано какое-то воспоминание, хорошее, не очень, грустное, болезненное, чувство вины, жалость, сожаление, сострадание, гнев, радость, печаль, отчаяние…
Каждый из этих людей оставил что-то для Ганы, что-то такое, что она пятнадцать лет носила в сердце, и наконец пришло время поставить заветные галочки напротив каждого из них.
Простить и извиниться, ответить на вопросы, на которые избегала ответа, задать те, что всё это время терзали мысли. Просто снова почувствовать дух юности и дух родной земли. И наконец навсегда преодолеть те 370,5 метров отчаяния, что почему почему-то разделили жизнь на до и после, хоть и без особой трагедии.
Автору удалось откровенно передать драму людей одной деревни. Их борьбу и отчаяние. Как ломались планы, и рушились судьбы, как уходили в небытие исторические памятники. Как плакали многие, понимая, что им не суждено быть погребенными вместе с любимыми, да и вообще предками.
Полный беспросвет.
Советы давно уже стали прошлым. Как у нас, так и в Чехии. Но проблемы маленького человека так и остаются проблемами маленького человека.
Так закрыла ли Гана свой гештальт?
Читать далее
34
211
ElenaOO22 декабря 2021 г.
15 років Гана не була в рідних краях. І ось тепер, коли їй виповнюється 40 років, вона вирішує, що вже час розставити крапки та знайти відповіді на питання, які залишилися з минулого. В неї в руках список із 12 осіб, з якими вона має зустрітися впродовж цього місяця: тато, Гонза, Анна, Мілада, Зденєк, пан Тушл, докторка медицини Брейхова, пан Бертак, Хозе, Надя, Петр та Оліна. Кожен відіграв свою ролю у її житті, кожен для неї має значення.
Роман побудований як поїздка теперішнього часу із ретроспективою у минуле. Хроніка Гани, її сім’ї, її селища. На обкладинці – межа у 370,5 метрів. Це рівень, на який мала бути піднята вода для водосховища поблизу атомної станції Темелін у південній Чехії. Через це будівництво мають бути відселені кілька сіл, і серед них і село Гани: всі хати, що нижче 370,5 метрів мають бути знищені. Люди, родини які живуть у цих місцях більше ста років, чиї домівки мають охоронний статус, чиї предки поховані у цій землі, мають зібрати речі та переїхати хто куди. Хроникер пан Бертак прискіпливо записує хто де оселився. Ганчине село не все піде під воду: ті, чиї хати вище межі – щасливо зітхають, ті, чиї – нижче – дратуються на щасливців. Община роз’єднується…
На фоні загальної біди, не все спокійно і у сім’ї Гани. Батько із старшим сином не можуть знайти спільної мови, мати хворіє і через свари рідних їй стає все гірше. У Гани свої підліткові турботи. Але на фоні випускних екзаменів, танців та прогулянок із подругами, вона кожен день спостерігає, як змінюється пейзаж поряд, як зникають сусідні села, як ростуть вежі станції. Випадкове знайомство з активістом запалює в ній бажання до боротьби. Ще зовсім юна вона виявляється досить сильною, щоб піти на перекір батькам, оселитися у вмираючому селі та разом із останніми старожилами вести спротив знищенню краю…
Я взяла цю книжку із цікавості. По-перше, не часто в нас зустрінеш переклади чеських авторів. По-друге, анотація обіцяла описи сільської Чехії кінця 1980-х років. Читалося легко, але не можу сказати, що цікаво. У певний момент юна Гана із її затятістю почала трішки дратувати. Періодами здавалося, що оповідь буксує або ж просто йде колами. Дуже вразили описи, як люди полишали домівки, як до останнього не могли покинути родинні місця. Читаєш про костел та цвинтар, що лишилися від села, і просто до сліз, коли уявляєш, як почувається людина, чия родина жила тут споконвіку, а тепер тут лише вода… Звісно, прогрес і все таке, але ж це пам’ять… 20 сіл було затоплено повністю або частково при будівництві Темеліна… 56 – при будівництві Дніпрогесу… 25 – при будівництві Кременчуцької ГЕС… 63 – при будівництві Дністровської ГЕС…
Чеські читачі кажуть, що роман написаний південно-чеським діалектом. Прикро, що при перекладі цієї різниці ніяк не побачити.
Читать далее
7
103
devid221 декабря 2020 г.
Реальний реалізм у реальному світі
Сюжет роману-хроніки чеського письменника Їржі Гаїчека «Риб’яча кров» розповідає нам про історію села, яке буде штучно затоплене через будівництво АЕС, разом з історією головної героїні, яка триватиме з 1983 до 2008 року.
Прототипи історії існують в нашому світі, штучні затоплення відбувались не тільки в Чехії, а й в Україні. Зокрема, при будівництві Дністровської ГАЕС було затоплено близько 25 сіл, серед яких відома зараз туристична Бакота, а при будівництві Кременчуцького водосховища були затоплені близько 200 населених пунктів.
Головна героїня повертається в Чехію, на Батьківщину, після більше 15 років життя за кордоном. Вона приїхала, щоб закрити усі гельштати, які досі болять, кровоточать та не дають їй спокою. Їй потрібна правда, ніяких сліз. У неї є список людей, які відігравали у її житі важливу роль, загалом 12 людей.

«Усіх із цього списку я хочу побачити, поговорити з ними, подивитися їм просто в очі. Що б не сталося поміж нами колись. Усього дванадцять імен, дванадцятеро важливих людей із мого минулого».
Автор дає нам можливість прожити події книги ніби в нашому з Вами житті, ніби вони були з нами. Кожен читач зможе віднайти щось зі свого минулого - сільські танці, вечорниці у сусідньому селі, садок з яблунями, риболовлю на березі річки, пасіку, перші джинсові куртки з нашивками, щойно набуту незалежність.
Реальність, її достатньо для зображення захоплюючого світу, без прийомів фентезі чи фантастики, вона – прекрасна й жалива, спокійна й шалена, добра й безжальна, життєствердна та вбивча. Назвати Їржі Гаїчека нудним реалістом, який тільки те й робить, що описує – неможливо!
З сюжетом розібрались, про що ж ця книга? Книга розкриває декілька рівнів:
Сім’я;
Село;
Суспільство.
Всі ці рівні пов’язанні між собою, вони переплітаються в танок, який забирає нас з собою від перших сторінок. Особисті драми та трагедії, кохання та дружба (чи ні?) персонажів, смерть та занепад (чи ні?) села, зміни в житті (чи ні?) після комуністичного режиму – усе це на сторінках роману.
Ключовим елементом в книзі є все ж історія людей, а не села чи країни. Лейтмотив книги – штучне затоплення села. Історію розпаду сім’ї, розпаду села і суспільства. Це тема, яка у різних варіаціях постійно виникає. Рідна земля, яку пращури плекали на протязі століть, тепер не належить їх нащадкам. Люди вимушені покинути свої домівки через обставини, з якими вони не можуть боротися. Плисти проти течії – марна справа.
Персонажі по-різному сприймають такі зміни: Дадько Венца – не може прийняти цих змін та здається, оскільки не хоче жити в такому світі; Головна героїня – стоїть до останнього, навіть коли її ідеали боротьби зраджують майже усі навколо, але все одно залишається ні з чим; Тато – приймає всі події як «вирішені вище», йому дорожче те, що відбувається конкретно в його сім’ї, але й там він не спроможний нічого змінити; Мати – хоче лише сімейного затишку та спокою в першу чергу для своїх коханих дітей, коли ж життя забирає у неї навіть цю примарну «тиху гавань» – не витримує, життя її доконало; Гонза, як і головна героїня, – представник нового покоління, він не хоче жити як його «старі предки», однак дорога життя виносить і його на узбіччя.
Що таке село? Під кінець книги будинки мають лише номера, вони стоять порожні, їх грабують мародери, однак село живе до останнього жителя, аж поки останню стару жительку примусово не виселяє поліція. Та й чи перестає тоді жити село? Воно живе до того часу, поки живуть люди з цього села.
Знову ж таки, до цих подій призводить не якась «зла доля» або «божественне провидіння», – це наслідок людського фактору. Люди в кабінетах вирішили будувати АЕС, прийняли «370,5» – висоту затоплення, намалювали на карті зону виселення сіл. Чорнобильська катастрофа, яка отруюватиме усю планету ще тисячі років, також сталась через людей. В книзі описуються кілька поколінь селян та різниця між ними, зокрема в прагненні демократичності та бажанні боротись проти режиму, але жодне з цих поколінь не змогло зупинити затоплення села. Будівництво АЕС продовжувалось…
Хоч тема затоплення й тягнеться через усю книгу, зачіпає всіх персонажів, однак життя персонажів крутиться не тільки навколо цього: Голец впивається до білої гарячки, Шваб впивається алкоголем та зраджує своїй дружині, Мати Зденєка калічить себе в припадках, Славек їде на інші мітинги. Від існування села й не залежить їхне щастя.
Ба більше, те, чим вже багато років турбуються жителі села і навколо чого крутиться їхнє життя – не цікаве для пересічної людини та не значить абсолютно нічого.

«Він їхав недалеко, із Тину, але про нас не знав. Вважав, що село вже зліквідували. Охопило дивне почуття безнадії. Я сказала йому, звісно, що залишилося всього чотирнадцять хат, у яких живуть люди, але доки хати ще стоять, навіть і викуплені у нас усе ще є надія, що село збережуть Я розповідала про петиції й про виступи проти атомної електростанції. А потім розмова урвалася. Його це не цікавило.»
В кінці кінців навіть сама доля села вирішується не його жителями:

« А сталося так із нашим селом тому, що за нас вирішували десь. Усі рішення приймалися функціонерами з інших місць, та й зараз це продовжується. Гори воно все»
Як би не було, щоб не сталось – життя продовжується. Колишні негаразди змінюються теперішніми турботами, голови людей займають інші турботи, всі продовжують жити як у них це виходить:

«Зараз теж не набагато краще, — посміхається Оліна. — Вони й далі водять нас за ніс. Пам’ятаєш, як тоді, за комуністів, постійно повторювали, що ми маємо поступитися електростанції, бо з того будуть тільки вигоди, що в нас буде найдешевша енергія й так далі? Хочеш знати, скільки ми платимо сьогодні? У нас, мабуть, найдорожча електрика в республіці. Бо ми начебто найменш заселена область. Хай ідуть до дупи!»
На мою думку, єдиний абсолютно позитивний епізод – коли вже не юні сільські дівчата, добряче напідпитку, разом насолоджуються моментом у 2008 році, тут і зараз, з надією дивлячись у майбутнє, сподіваючись на зустрічі в подальшому у ширшому сімейному колі. Не дивлячись скільки років минуло, на давність історії, 200 років (деякі сільські хати були історичними пам’ятками) чи 25 років (події життя головної героїні ) – життя продовжується, кидає нові виклики, а світ навколо змінюється, так само як змінились і персонажі за цей час.
Тому, попри те, що минають століття, змінюються політичні режими, людей ув’язнюють та випускають на волю, – життя завжди плине своїм ходом. Головне – залишатись людиною, жити та вірити.
Читать далее
Содержит спойлеры
3
84