Half Lost

Я закохалася в цю серію з першою сторінки "Напівлихого" та вже не можу розлюбити її. Незважаючи на сум, який огорнув мене, коли я дочитала вчора "Навізагубленого", незважаючи на відчуття несправдливості за фінал цієї серії, я все одно її люблю.
Життя Натана було сповнене болю, втрат, страху та ненависті, це нівичило його тіло, а іноді, здається, що і душу.
Вся книга просякнута сумнівами Натана, його спогадами та його болем від втрати близьких. Після кожного нового вбивства він відчуває докори сумління, але й те що він на краю прірви і ось-ось впаде вниз.
Габріель - та людина, яка втримувала Натана від падіння. І коли з ним стається, те, що стається, Натан все одно знаходить можливість бути з ним, назавжи. Чи втрачає він себе при цьому? Напевно, що ні, бо для багатьох він залишається лихим Чорним чаклуном, навіть, незважаючи, на те, 17-річний Натан кожного дня жертвував всім заради справедливості, заради гармонії між Чорними та Білими, хоча в душі хотів жити біля річки десь в Уельсі мирним, тихим життям, з людиною, яка кохала б його понад усе на світі, з людиною, яка любила його таким, яким він є. Врешті решт, він знайшов таку людину, таке місце. Але отримав він свою спокійну вічність з Габріелем, у такий спосіб, від якого крається моє серце, а сльози навертаються на очі.

Хотіла б я іншої долі для Натана? Так, безумовно. Але чи можливо це було? Можливо якщо б він одразу жив с батьком або Джесіка була хорошою сестрою, можливо, якщо б він не зустрів Анналізу або Рада була менш стереотипною, багато "можливо", але факт залишається фактом - Натан Берн, напівлихий, напівдикий, поранений, але не загублений

Это очень странная трилогия, очень непонятное произведение. С одной строны, есть моменты очень хорошо написанные, есть задумки многообещающие, а с другой это очень кривобокая история, с кучей заимствований и очень ориентированная на современный рынок история. Первая книга подавала надежды, был такой не торопливый зачин, с долгим раскрытием персонажей, вторая была растянута и нечего не привнесла нового, и вот финал, который на деле скорее фэйл. Вот спрагивается зачем было упомянуто о забирании сил других магов, если по итогу и половины он не использовал? Ну, и так далее. Герои по итогу никак не изменился, а только стал старше, то есть мы перетерпели мегатонны рефлексии на протяжении всех книг и все, и больше ничего. Герои вообще лишен обаяния и мне было не понятно, почему же его так любят. В общем - не тратьте на это время, искренний совет.

После первой части я вообще не думала, что буду читать две другие, но на озоне были такие скидки... в общем, теперь у меня вся трилогия в потрясающе красивом оформлении. Тут издательство постаралось прям, компенсируя качество текста качеством издания. //
Вторая часть «Тот кто спасет» у меня не вызвала такого резкого негатива, как первая. Там появились зачатки интересного сюжета, и стало понятнее, что вообще происходит. Возможно, помогли новые, не такие убогие, герои. Натан, получив свои «подарки» на 17-летие пытается спасти Анну-Лизу, попутно разбираясь со своим даром и отбиваясь от ненавязчивых знаков внимания Габриэля. Черные, белые и все остальные организуют Альянс против белых ведь, и, собственно, в третей части Натан пытается убить предводителя этих самых белых ведьм, чтобы было равенство и все такое. (Кстати, нет, белые и черные это не в плане негры и белые). //
И вот сюжет, не считая его наивной простоты, действительно интересный. Но он не спасает книги от отвратительного языка. Как же сухо и скучно все описано. Даже сердечко не замирает, когда Натан целует Габриэля и посылает подальше Анну-Лизу. Серьезно. Из всего этого могла бы выйти хорошая мрачная история, но... Меня не оставляет ощущение, что книги писала девочка-подросток.

Я в шоке. Недоумении. Непонимании. Что случилось с Салли Грин? Почему она решила так жестко поступить с Натаном, лишить его той светлой частицы души, доставшейся ему от матери?
Предательство любимой девушки, повлекшее за собой гибель отца и членов Альянса свободных ведьм, кровь на руках, дыра в душе-вот, что ждало Натана Бирна, большей частью черного, нежели светлого в конце противостояния между свободой и вечным бегством.
Могу с уверенностью сказать, что не прониклась симпатией ни к одному персонажу. Мне непонятен Натан, который вдруг решил искать любовь и утешение в обьятиях своего друга(друга ли?) Габриеля после бегства Анна-Лизы. Непонятен Габриэль: он больше похож на персонального нежного и ранимого мальчика для битья для Натана, нежели чем на бесстрашного воина и взрослого парня.
Конец не вызвал у меня и печали. Он соответсвует самой истории. Почему я ее читала? Стиль автора. Он привлекает к себе, произведение читается легко и быстро. С уверенностью пишу: я не буду перечитывать эту странную и мрачную историю полукода.

Ну что ж, вот и все. Я отмучалась.
Скажу честно, я долго хотела прочитать эти книги, ждала, пока выйдут все три и после этого прочитать их все запоем. Но чуда не случилось. Вместо этого я, матерясь, прикончила первую часть, написала гневный отзыв и удалилась дочитывать остальные две.
Но вот прошло два или три дня, книги я дочитала. И это одна одна из самых ужасных, ничем не зацепивших меня серий. Я просто чуть ли не кричала о том, что я зря потратила время на нее, лучше бы что-нибудь еще прочитала.
Но людям нравится. Я не осуждаю. Говорю лишь о том, что не понравилось лично мне и я никому не стану советовать ее. Потому что это ужасно. От начала и до конца, каждое слово напоминало мне просто хорошо написанный фанфик. Никакого погружения в атмосферу не случилось, мой мозг кипел от желания просто прочитать концовку. Я даже никак не расчувствовалась в самом конце, хотя для меня это раз плюнуть.
Единственное, что мне понравилось - это то, как Грин закончила историю Натана. Было горько, но хорошо.

Подорож довжиною у три роки… Колись давно я потягнулася до надзвичайно гарного видання і майже одразу прочитала дві (на той час) частини, вподобавши для себе таке фентезі. А зараз емоції скипають, бурлять і нічого виділити не вдається. Яким чином я не заспойлерила собі сюжет протягом цих років - це чудо?!

Будьмо чесними, багато чого, що стосується сюжету я забула, але перечитувати перші дві частини щось не дуже кортіло. Основні події та персонажі відклалися в голові - і то добре. Сюжет стрімкий, майже завжди екшн-екшн, локації змінюються, герої борються за життя…

Зараз розумію, що мені таки не вистачило атмосферності в цій серії. Особливого відчуття цього світу, де Білі і Чорні чаклуни не завжди відповідають своїм назвам. Війна закінчилась так, як закінчилась і автор порадував тим, що все ж трошки відкрив завісу того, що після всього ще відкривався довгий шлях до остаточного врівноваження. А то “жили вони довго і щасливо” в цьому контексті якось брехливо виходить…

Грін показала, що “обраний’’ не завжди хапає зірочки з неба. І Натан в нас такий. В цій частині він озлоблений і думає лише про вбивства, тому мені дуже подобалась позиція Габріеля та Леджера. Просто надто впадала в очі та кількість мертвих персонажів і відношення до такого від головного героя. На почуття відвелося не багато часу протягом книги, але в кінці автор відірвалась, залишивши мене з пошматованими відчуттями, після прочитання останніх частин і абзаців. Оті частини про відносини між героями кажуть набагато більше, ніж короткі згадки в тексті про цілунки і щасливо проведений час разом. Трохи незвична пара вийшла, але занадто харизматичним прописаний Габріель і ті душевні останні рядки, щоб не повірити в них, чи не проникнутися.

7/10 Серія завершена. Таки чогось не вистачило, але янг-едалт добротний (хоча злий якийсь - занадто багато агресії і смерті).