Дети подземелья

Это произведение нам сказали читать в школе. Я человек любящий рисовать, так что сидела и слушала аудиокнигу. И знаете что? Я нарисовала цветы, а с боку чёрные и "голые" ветки.
Просто главный герой слепой и описаны были звуки. В одной главе дядя попытался описать цвета. И типо это было так круто вообще. Я честно не знаю в чем смысл и суть моей работы,но когда читаешь (или слушаешь) и тебя появляется тупо желание что-то делать с цветами и красками. При чем природа так описана ммммм.... Обалдеть
Но теперь к минусам. Это не приятно, но так во всех книгах. Не знаю кому как, но даже если это и не книга полностью, но персонажи здесь не очень. Тут даже не то что бы есть на них акцент и вообще это не обезательно. Но иы о них минимум знаем. Диалоги мне показались странными....
Вообщем то с Короленко мы знакомится будем, и у дедушки есть по нему пятитомник. Так что.....
(а вообще произведение очень даже вдохновляет)

Как бы не уважала классическую литературу и не любила русскую, довольно тяжело они мне даются. «Слепой музыкант» хоть и небольшой, но читать было сложно.
Во-первых, меня тошнило от героев. Не знаю, в чем конкретно причина.
Во-вторых, я не люблю всё, что связано с темой жалости, инвалидностью и пр.
В-третьих, произведение не пришлось мне по настроению.

Ну а если говорить серьезно, то повесть интересна тем, как видит мир слепой человек, а точнее - чувствует. Очень хорошо раскрыты страдание, самокопание, ненависть, любовь.
Это произведение словно даёт понаблюдать за жизнью, происходящей где-то, но не с тобой. Ощущение, что ты заглядываешь в замочную скважину и становишься свидетелем разрывающейся души человеческой.

Моя главная эмоция во всё время чтения - отвращение. Главный герой был отвратителен своей жалостью к себе. Его личность - полная противоположность меня.

.
Як багато людей боїться темряви, а скільки є тих хто постійно живе в ній. Зрячим людям, навіть, уявити важко або й неможливо, як це весь час бути в темряві, не бачити світу, його яскравих красок, облич знайомих і незнайомих людей, що постійно або тимчасово перебувають поряд, але при цьому орієнтуватися в просторі, жити, радіти життю, відкривати для себе і для інших щось нове, вчитися і вчити цінувати те, що ти маєш.
Я ніколи не задумувалась над тим як незрячі люди "бачать" світ. Чомусь завжди здавалося, що вони уявляють ті чи інші речі так, як ми бачимо їх в реальності, але це не так. Незрячі з народження ніколи не бачили і тому в них свої уявлення і своє бачення світу, адже не все можна попробувати руками, а от люди, які втратили зір з часом мають таке уявлення, як і зрячі, їхня пам'ять зберігає картинки живого світу. Саме це питання в книзі зачепило мене найбільше: як сприймають світ сліпонароджені і ті, що втратили зір з часом? Тому що в іншому книга для мене була не дуже цікавою. Так, звісно, автор підняв дуже важливу проблему і для його часу ця книга просто знахідка, але для себе чогось нового в історії хлопця я не відкрила. Таких історій тисячі і навіть з більш крутими поворотами долі, а тут все було передбачувано і продумано з самого першого моменту, коли дізналися про сліпоту Петрика.
Коли Бог забирає в людини, щось одне, то винагороджує її щедро іншими дарами. Юнак мав вроджений унікальний слух і дар до музики, що більшості повноцінним людям дається дуже важко або й взагалі не дається. Коли правильно використати цей талант, що він і зробив за підтримки рідних, то можна повноцінно реалізувати себе. Він з дитинства мав все, що багатьом є недоступним, але при цьому постійно перебував в пошуках власного "я" і дядько Максим зробив мудро, що відпустив хлопця в подорож зі сліпцями.

Там Петро обрів себе, дійшов злагоди зі своїм внутрішнім світом. Гармонія в душі - це те, що потрібно всім людям незалежно від їх фізичного та соціального стану.
Важкий хрест дається тим людям, які здатні його донести, а для всіх інших це як нагадування, що потрібно цінувати і дякувати Богу за те що ти маєш, а то хто знає, яка ціна у того, що нам недосяжне.

• Що ж лишається нам? - спитав студент, помовчавши хвильку.
• Та ж сама вічна боротьба.

Сама книга, наверное, была достаточно хороша для своего времени. Но век спустя эта дидактическая назидательность немного докучает. Язык простой, порой даже слишком (если не назвать его бедным). Постоянные повторы. А тема серьезна в своей сути.
Может ли человек, не такой как все, интегрироваться в общество? Инвалид - это приговор, или никогда нельзя опускать руки? Да и вообще, что было бы с этим парнем, родись он не в семье зажиточного шляхтича, а у бедной крестьянки? Смог бы он вообще дожить до разумного возраста, или бы умер в младенчестве? И вообще, где отцовская фигура в жизни Петра - про отца буквально пара строчек.
Слишком много вопросов, слишком мало ответов. Автор старательно пишет о том, в чем сам разбираться, казалось бы не может. Что понимает он в чувствах женщины, матери, безногого инвалида, слепого парня, не побыв в их шкуре. Но при этом описания Короленко звучат полновесно и достоверно, весьма характерные душевные метания похожи на правду, а не на авторский вымысел.
Очень правилен посыл дяди Максима. Потакание слабостям, любым слабостям - физическим и психологическим - ни к чему хорошему привести не может. А сильный духом человек никогда не стушуется и сможет жить полноценной жизнью вне зависимости есть ли у него какие-то физические недостатки или нет. Посыл этот очень правильный и до сих пор современный. К сожалению, в отличие от содержания, форма передачи этой мысли несколько устарела.